— Ви за Марфою Петрівною, здається, дуже тужите?
— Я? Може. Далебі, може. А до речі, вірите ви в привиди?
— В які привиди?
— У звичайні привиди, в які ж ще!
— А ви вірите?
— Та, можливо, й ні, pour vous plaire[*] тобто не те щоб не вірив...
— А що, з’являються?
Свидригайлов якось дивно глянув на нього.
— Марфа Петрівна навідувати почала, — проказав він, скрививши рота в якусь чудну посмішку.
— Як це навідувати?
— Та вже три рази приходила. Вперше я її побачив у день похорону, через годину після повернення з кладовища. Це було напередодні мого від’їзду сюди. Вдруге позавчора, в дорозі, на світанку на станції Малій Вішері;[4-09] а втретє дві години тому, на квартирі, де я зупинився; я був сам.
— Навіч?
— Атож. Усі три рази навіч. Прийде, поговорить хвилину й вийде у двері; завжди у двері. Навіть немовби ходу чути.
— Чому це я так і думав, що з вами неодмінно щось подібне трапляється! — промовив раптом Раскольников і в ту ж мить здивувався, що сказав це. Він був дуже схвильований.
— Що-о? Ви це подумали? — з подивом спитав Свидригайлов, — та невже? Ну, не говорив хіба я, що у нас з вами є якась спільна точка, га?
— Ніколи ви цього не говорили! — різко і з запалом відповів Раскольников.
— Не говорив?
— Ні!
— Мені здалося, що говорив. Тоді, коли я ввійшов і побачив, що ви із заплющеними очима лежите, удаючи, ніби спите, — тут я й сказав собі: «Оце той самий і є!»
— Тобто як це: той самий? Про що це ви? — скрикнув Раскольников.
— Про що? А далебі, не знаю, про що.., — одверто, і мовби сам заплутавшись, пробурмотів Свидригайлов.
Якийсь час помовчали. Обидва пильно подивились один на одного.
— Все це пусте! — з досадою вигукнув Раскольников. — Що ж вона вам каже, коли приходить?
— Вона? Уявіть собі, про найнікчемніші дрібниці, і подивуйтеся людині: саме це мене й сердить. Уперше увійшла (я, знаєте, стомився: похоронна відправа, зі святими упокій, потім літія,[4-10] закуска, — аж нарешті в кабінеті сам лишився, закурив сигару, задумався), увійшла в двері: «А ви, каже, Аркадію Івановичу, сьогодні через турботи й забули в їдальні годинник завести». А годинник цей я справді, всі сім років, щотижня сам заводив, а забуду — то завжди, було, й нагадає.[4-11] Другого дня я вже їду сюди. Вийшов, удосвіта, на станцію, — вночі трохи задрімав, увесь наче розбитий, очі заспані, — взяв кави: дивлюсь — Марфа Петрівна раптом сідає коло мене, в руках колода карт: «А чи не поворожити вам, Аркадію Івановичу, на дорогу?» А вона майстер ворожити була. Ну, І не прощу ж собі, що не погодився! Втік, злякавшись, а тут, правда, і дзвоник. Сиджу сьогодні після поганого обіду з кухмістерської,[4-12] в шлунку наче камінь — сиджу, курю — раптом знову Марфа Петрівна, входить уся вичепурена, в новій шовковій зеленій сукні з довжелезним хвостом: «Здрастуйте, Аркадію Івановичу! Чи до вподоби вам моя сукня? Ониська так не пошиє». (Ониська — це кравчиха у нас у маєтку, з колишніх кріпачок, вчилася в Москві — гарненьке дівчисько.) Стоїть, крутиться переді мною. Я оглянув сукню, потім уважно їй в обличчя подивився: «Охота вам, кажу, Марфо Петрівно, через отакі дрібниці до мене ходити, клопоту собі завдавати». — «Та, боже мій, батечку, вже й потурбувати тебе не можна!» Я їй кажу, щоб позлити її: «Я, Марфо Петрівно, женитися хочу». — «Від вас цього сподіватись можна, Аркадію Івановичу; не багато честі вам, що ви, ледве встигли дружину поховати, а вже одразу й женитись поїхали. І хоч би ж вибирали як слід, а то, я ж знаю, ні їй, ні собі, тільки добрих людей насмішите ». Взяла та й пішла, і хвостом начебто шелестить. Отака дурниця, га?
— Та ви, одначе, може, все це вигадуєте? — озвався Раскольников.
— Я рідко кажу неправду, — відповів Свидригайлов, задумливо й мовби зовсім не помітивши грубості запитання.
— А раніше, до цього, ви ніколи привидів не бачили?
— Н-ні, бачив, один тільки раз у житті, шість років тому. Філька, дворовий у мене був; його саме тоді поховали, а я й крикнув, забувши: «Філько, люльку!» — ввійшов він і прямо до шафки, де стоять у мене люльки. Я сиджу, думаю: «Це він, щоб мені помститися», бо перед самою його смертю ми дуже посварились. «Як ти смієш, кажу, з продраним ліктем до мене заходити, — геть, негіднику!» Повернувся він, вийшов і більше не приходив. Я Марфі Петрівні тоді не сказав. Хотів панахиду по ньому відправити, та якось совісно було.
4-09
...
4-10
Л
4-11