— А Миколая при тобі допитував?
— Коли вас вивів, і мене зразу ж вивів, а Миколая допитувати почав.
Міщанин спинився і раптом знову вклонився, торкнувшись пальцем підлоги.
— За обмову і за злобу мою простіть.
— Бог простить, — відповів Раскольников, і щойно сказав це, міщанин ще раз вклонився йому, але вже не до землі, хоч і низько, повільно повернувся і вийшов з кімнати. «Усе з двома кінцями, тепер усе з двома кінцями», — твердив Раскольников і, бадьоріший, ніж будь-коли, вийшов з кімнати.
«Тепер ми ще поборемось», — зі злісною усмішкою промовив він, ідучи сходами. Злостився ж на самого себе; він з презирством і соромом згадував про свою «малодушність».
ЧАСТИНА П’ЯТА
I
Ранок, що настав після вирішальної для Петра Петровича розмови з Дунечкою і Пульхерією Олександрівною, подіяв протверезно і на Петра Петровича. Хоч як це й було йому неприємно, він мусив мало-помалу визнати за факт, і за факт доконаний і неповоротний, те, що ще вчора здавалося йому подією майже фантастичною, такою, яка хоч і сталася, та все ж таки насправді начебто неможлива. Чорний змій ужаленого самолюбства цілу ніч ссав йому серце. Вставши з ліжка, Петро Петрович зараз же подивився в дзеркало. Він побоювався, чи не розлилася часом у нього за ніч жовч? Проте щодо цього все було поки що благополучно, і, подивившись на своє благородне, біле і трошки ожиріле останнім часом обличчя,
Петро Петрович навіть на якусь мить утішився, в цілковитому переконанні, що він знайде собі наречену десь в іншому місці, та, може, ще й кращу; але одразу ж схаменувся і сердито плюнув набік, чим викликав мовчазну, але саркастичну посмішку молодого свого приятеля і сусіда по кімнаті Андрія Семеновича Лебезятникова. Посмішку цю Петро Петрович помітив і про себе зараз же поставив її на карб молодому своєму другові. Він уже багато чого встиг останнім часом поставити йому на карб. Злість його подвоїлась, коли він раптом зміркував, що не слід було розповідати про вчорашнє Андрієві Семеновичу. Це була друга помилка, яку він вчора зробив зопалу, від надмірної експансивності, роздратувавшись... Потім увесь цей ранок, мов навмисно, виникала неприємність за неприємністю. Навіть у сенаті чекала його якась невдача в справі, що про неї він там клопотався. Особливо ж роздратував його хазяїн квартири, котру він найняв, маючи на меті незабаром одружитись, і опоряджував своїм коштом: цей хазяїн, якийсь розбагатілий німецький ремісник, нізащо не погоджувався порушити тільки-но укладений контракт і вимагав повністю зазначену в контракті неустойку, незважаючи на те, що Петро Петрович повертав йому квартиру майже заново опоряджену. Так само і в меблевому магазині нізащо не хотіли повернути жодного карбованця із завдатку за куплені, але ще не перевезені на квартиру меблі. «Не женитись же мені тільки задля меблів! » — скреготів про себе Петро Петрович, і водночас ще раз майнула в нього розпачлива надія: «Та невже ж справді все це без вороття пропало і кінчилося? Невже не можна ще раз спробувати? » Думка про Дунечку ще раз спокусливо ужалила його серце. З мукою пережив він цю мить, і вже, звичайно, коли б можна було зараз, самим тільки бажанням, умертвити Раскольникова, то Петро Петрович негайно висловив би це бажання.
«Помилка була ще і в тому, що я їм грошей зовсім не давав, — думав він, сумно повертаючись у комірчину Лебезятникова, — і чого це, хай йому біс, я так ожидовів? У цьому навіть і смислу ніякого не було. Я думав їх якийсь час у бідності поподержати і довести до того, щоб вони на мене мов на провидіння дивились, а вони он як!.. Тьху!.. Ні, от коли б я дав їм за весь цей час, наприклад, тисячі півтори на придане, та на подарунки, на коробочки там різні, несесери, сердоліки, матерії і на всю цю дурницю від Кнопа та з англійського магазину,[5-01] то справа була б краща і... міцніша! Не так би легко тепер мені відмовили! Це люди такого складу, що неодмінно вважали б за обов’язок повернути, в разі відмови, і подарунки і гроші; а повертати ж було б важкенько і шкода! Та й совість би колола: як, мовляв, так раптом прогнати людину, що досі була такою щедрою і делікатною?.. Гм! Маху дав!» І, заскреготавши в душі ще раз, Петро Петрович тут-таки назвав себе дурнем — про себе, звичайно.
5-01
...