Зробивши такий висновок, він повернувся додому вдвоє сердитіший і роздратованіший, ніж пішов. Приготування до поминок у кімнаті Катерини Іванівни трохи зацікавили його. Він дещо і вчора чув про ці поминки; навіть пригадувалося, начебто і його запрошували; але через власні турботи він усе інше пустив повз вуха. Поспішивши розпитатись у пані Ліппевехзель, яка клопоталася у відсутності Катерини Іванівни (та була на кладовищі), накриваючи стіл, він довідався, що поминки будуть урочисті, що запрошено майже всіх жильців, серед них навіть і незнайомих небіжчикові, що запрошений навіть Андрій Семенович Лебезятников, хоча він колись посварився з Катериною Іванівною, і, нарешті, його самого, Петра Петровича, не тільки запрошено, а навіть з великим нетерпінням чекають, бо він чи не найповажніший гість з усіх жильців. Саму Амалію Іванівну запрошено теж з великою шаною, незважаючи на всі колишні неприємності, а тому вона порядкувала і клопоталася тепер, майже почуваючи від цього насолоду, була вичепурена і вбрана, хоч і в траур, але в усе нове, в шовкове, і пишалася з того. Всі ці факти і відомості навели Петра Петровича на цікаву думку, і він пішов у свою кімнату, тобто в кімнату Андрія Семеновича Лебезятникова, трохи замислений. Річ у тому, що, як він також дізнався, серед запрошених був і Раскольников.
Андрій Семенович сидів чомусь увесь той ранок дома. З цим добродієм у Петра Петровича встановилися якісь дивні стосунки, а проте, це було почасти й природно: Петро Петрович зневажав і ненавидів його навіть надміру, майже з того самого дня, відколи у нього оселився, але водночас начебто трохи побоювався його. Приїхавши в Петербург, він зупинився у нього не через саму тільки скнарість і бажання зекономити, хоч це й було майже головною причиною, але була тут і інша причина. Ще в провінції чув він про Андрія Семеновича, колишнього свого вихованця, що це один із найпередовіших молодих прогресистів і навіть що він відіграє неабияку роль у певних цікавих гуртках, про які було багато розмов. Це вразило Петра Петровича. Саме оті могутні, всезнаючі гуртки людей, що всіх зневажають і всіх викривають, уже давно викликали у Петра Петровича якийсь особливий страх, зовсім, проте, невиразний. Сам він, та ще в провінції, не міг, звичайно, ні про що подібне скласти собі хоча б приблизне уявлення. Чув він, як і всі, що існують, особливо в Петербурзі, якісь прогресисти, нігілісти,[5-02] викривачі тощо, але, як і багато хто, перебільшував і перекручував смисл і значення цих назв до безглуздя. Найбільш боявся він, ось уже кілька років, викриття, і це було найголовнішою причиною його постійної надмірної тривоги, а надто коли він мріяв про перенесення своєї діяльності в Петербург. Щодо цього у нього був, як кажуть, переляк, як це трапляється іноді з маленькими дітьми. Кілька років тому в провінції, ще тільки починаючи свою кар’єру, він був свідком двох випадків жорстокого викриття досить визначних губернських осіб, за яких він до того чіплявся і які йому протегували. Один випадок кінчився для викритої особи якось особливо скандально, а другий замалим не привів до ще більш сумного кінця. От чому Петро Петрович вирішив, приїхавши в Петербург, негайно дізнатись, що й до чого, і коли треба, то про всякий випадок дещо зайти вперед і запобігти перед «молодими поколіннями нашими». В цьому покладав він надії на Андрія Семеновича і під час відвідин Раскольникова, наприклад, уже мав нагоду сяк-так округляти деякі думки з чужого голосу...
Звичайно, він швидко встиг розглядіти в Андрієві Семеновичу людину невеликого розуму і досить-таки обмежену. Та це анітрохи не викликало в нього якихось сумнівів і анітрохи не підбадьорило його. Коли б навіть він упевнився, що й усі прогресисти такі ж дурники, то й тоді б не зникла його тривога. Власне, до всіх цих вчень, думок, систем (з якими Андрій Семенович так на нього й накинувся) йому було байдуже. У нього була своя власна мета. Йому треба було тільки якнайшвидше дізнатись: що і як тут сталося? Сильні ці люди чи не сильні? Є чого боятись, власне, йому чи ні? Викриють його, коли він візьметься за оте й оте, чи не викриють? А коли викриють, то за що саме, і за що, власне, тепер викривають? Більш того: чи не можна як-небудь до них підлеститись і тут-таки їх обдурити, якщо вони й справді сильні? Потрібно чи не потрібно робити це? Чи не можна, наприклад, що-небудь підправити в своїй кар’єрі саме з їхньою ж допомогою? Одним словом, поставали сотні запитань.
5-02