Цей Андрій Семенович десь служив, був хирлявий і золотушний чоловік, малий на зріст і на диво білявий, з бакенбардами-котлетками, якими він дуже пишався. Крім того, у нього завжди боліли очі. Серце мав він досить м’яке, але розмовляв дуже самовпевнено, часом надзвичайно навіть зарозуміло, — що, коли взяти до уваги вутленьку постать його, майже завжди мало смішний вигляд. Амалія Іванівна, проте, зараховувала його до числа своїх найпочесніших жильців, бо ж він не пиячив і за квартиру платив справно. Незважаючи на всі ці якості, Андрій Семенович насправді був не дуже розумний. Прикомандирувався ж він до прогресу і до «молодих поколінь наших» — з примхи. Це був один з того незліченного і різноликого легіону пошляків, дохленьких недоносків і самодурів, що всього не довчилися, але вмить пристають неодмінно до найбільш модної ходячої ідеї, щоб зараз же опошлити її, щоб вмить окарикатурити все, чому вони ж іноді якнайщиріше служать.
А втім, Лебезятникову, незважаючи навіть на те, що був він людина незла, ставало дедалі важче терпіти свого гостя і колишнього опікуна Петра Петровича. Вийшло це з обох боків якось несподівано і взаємно. Хоч який простакуватий був Андрій Семенович, але він все-таки поволі розглядів, що Петро Петрович його дурить і в глибині душі зневажає і що «не такий зовсім цей чоловік». Він був спробував викладати йому систему Фур’є і теорію Дарвіна, але Петро Петрович, особливо останнім часом, уже слухав його з якимсь надто саркастичним виглядом, а в найостанніший час — то навіть почав лаятись. Річ у тому, що він інстинктивно почав догадуватись, що Лебезятников не тільки досить-таки пошленький і невеликого розуму чоловічок, але, можливо, й брехунець, і що ніяких більш-менш значних зв’язків не має він навіть у своєму гуртку, а тільки чув щось із третього голосу; більш того: і справи своєї, пропагандної, може, не знає як слід, бо щось уже занадто збивається, і де вже йому бути викривачем! До речі, зауважимо побіжно, що Петро Петрович, за ці півтора тижня, охоче приймав (особливо на початку) від Андрія Семеновича навіть дуже дивні похвали, тобто не заперечував, наприклад, і змовчував, коли Андрій Семенович приписував йому готовність сприяти майбутньому і скорому заснуванню нової «комуни»[5-03] де-небудь на Міщанській вулиці; або, наприклад, не перешкоджати Дунечці, коли тій уже в перший місяць шлюбу заманеться завести коханця; або не хрестити своїх майбутніх дітей тощо — все подібне до цього. Петро Петрович своїм звичаєм не заперечував проти таких приписуваних йому намірів і дозволяв хвалити себе навіть так, — бо дуже вже приємна була йому всяка похвала.
Петро Петрович, розмінявши того ранку для якихось потреб кілька п’ятипроцентних білетів,[5-04] сидів тепер коло стола і перелічував пачки кредиток[5-05] і серій.[5-06] Андрій Семенович, у якого майже ніколи не бувало грошей, ходив кімнатою й удавав сам перед собою, що дивиться на всі ці пачки байдуже і навіть зневажливо. Петро Петрович нізащо б, наприклад, не повірив, що й справді Андрій Семенович може дивитись на такі гроші байдуже; Андрій же Семенович, у свою чергу, з жалем подумав, що й справді Петро Петрович може про нього так думати, та ще й радий, чого доброго, нагоді полоскотати нерви своєму молодому другові розкладеними пачками кредиток, нагадавши йому його нікчемність, і показати всю різницю, що начебто існує між ними обома.
Петро Петрович здавався йому цього разу вкрай роздратованим і неуважливим, хоча він, Андрій Семенович, заходився був розвивати перед ним свою улюблену тему про заснування нової, особливої «комуни». Короткі заперечення і зауваження, які робив часом Петро Петрович у проміжки між цоканням кісточками на рахівниці, були сповнені зовсім неприхованої й умисно неввічливої насмішки. Але «гуманний» Андрій Семенович приписував настрій Петра Петровича переживанням після учорашнього розриву з Дунечкою і горів бажанням швидше заговорити на цю тему: з цього приводу він мав що сказати прогресивного і пропагандного, що могло б утішити його поважного друга і «безперечно» бути корисним для його дальшого розвитку.
— Які це там поминки справлятимуть у цієї... в удови? — спитав раптом Петро Петрович, перебиваючи Андрія Семеновича на найцікавішому місці.
— Мовби не знаєте; я ж ще вчора говорив з вами про це і розвивав думку про всі ці звичаї... Та вона ж і вас запросила теж, я чув. Ви ж самі з нею вчора говорили...
5-03