— Я ніяк не сподівався, що ця дурна злидарка всадить у поминки всі гроші, які одержала від цього другого дурня... Раскольникова. Навіть здивувався зараз, проходячи: такі там готування, вина! Кликано кількох осіб, — таке все чортзна-що! — вів далі Петро Петрович, розпитуючи і наводячи сусіда на цю розмову начебто з якоюсь метою. — Що? Ви кажете, що й мене запрошено? — раптом спитав він, підводячи голову. — Коли ж це? Щось не пригадую. А втім, я не піду. Хто вони мені? Я вчора говорив тільки з нею, між іншим, про можливість для неї одержати, оскільки удова чиновника, і без засобів до існування, річний оклад, тобто одноразову допомогу. То чи не за це саме вона мене запрошує? Хе-хе!
— Я теж не маю наміру йти, — сказав Лебезятников.
— Ще б пак! Власноручно ж відлупцювали. Соромно, звичайно, хе-хе-хе!
— Хто відлупцював? Кого? — раптом сполошився і навіть почервонів Лебезятников.
— Та ви ж, Катерину Іванівну, місяць тому, чи що! Я ж чув, учора... Он вони які переконання!.. Та й жіноче питання кульгає. Хе-хе-хе!
І Петро Петрович, немовби втішений, почав знову цокати на рахівниці.
— Це все вигадка і наклеп! — спаленів Лебезятников, який завжди боявся нагадування про цю історію, — і зовсім не так воно було! Це було інакше... Вам не так сказали; плітка! Я просто тоді захищався. Вона сама перша кинулась на мене з кігтями... Вона мені весь бакенбард вискубла... Кожна людина має право, я гадаю, захищати свою особу. До того ж я нікому не дозволю насильства над собою... З принципу. Бо це ж майже деспотизм. Що ж мені було: так і стояти перед нею? Я її тільки відштовхнув.
— Хе-хе-хе! — далі злісно підсміювався Лужин.
— Це ви через те зачіпаєтесь, що самі розсерджені і злоститесь... А це вигадка і зовсім, зовсім не стосується жіночого питання! Ви не так розумієте; я навіть думав, що коли вже визнано, що жінка рівна з чоловіком в усьому, навіть у силі (що вже твердять), то, виходить, і тут повинна бути рівність. Звичайно, я розміркував потім, що такого питання, по суті, й не може бути, бо не може бути й бійки, адже ж бійки в майбутньому суспільстві немислимі... і що дивно, звичайно, шукати рівності в бійці. Я не такий дурний... хоч бійка, проте, і є... тобто згодом її не буде, а тепер вона ще є... Тьху! Чорт!
З вами зіб’єшся! Я не тому не піду на поминки, що сталася ця неприємність! Я просто з принципу не піду, щоб не брати участі в мерзенному цьому забобоні, яким є поминки, от що! А втім, воно можна було б і піти, та тільки так, щоб посміятись... Шкода, що попів не буде. А то б неодмінно пішов.
— Тобто сісти до чужого хліба-солі і тут же наплювати на нього, воднораз і на тих, хто вас запросив. Так, чи що?
— Зовсім не наплювати, а протестувати. Я з корисним наміром. Я можу побічно сприяти розвиткові і пропаганді. Кожна людина зобов’язана розвивати і пропагувати, і, можливо, чим гостріше, тим краще. Я можу заронити ідею, зернину... З цієї зернини виросте факт. Чим я їх ображаю? Спершу образяться, а потім самі побачать, що я їм користь дав. Он у нас обвинувачували й Теребйову (ту, що тепер у комуні) за те, що коли вона вийшла з родини і... віддалася, то написала батькові й матері листа, що не хоче жити серед забобонів і одружується цивільним шлюбом, отож нібито занадто грубо вона повелася з батьками, мовляв, можна було б зглянутись на них,[5-07] написати м’якше. А як на мене, все це дурне, і зовсім не треба м’якше, навпаки, саме тут і треба протестувати. Он Варенц сім років з чоловіком прожила, двох дітей кинула, разом відрізала чоловікові в листі: «Я усвідомила, що з вами не можу бути щасливою. Ніколи не прощу вам, що ви мене обманювали, приховавши від мене, що існує інший устрій суспільства, шляхом комуни. Я недавно про все дізналась від одного великодушного друга, якому і віддалася і разом з ним засновую комуну. Кажу одверто, бо вважаю безчесним вас дурити. Залишайтесь, як вам завгодно. Не сподівайтесь повернути мене, ви дуже запізнилися. Бажаю бути щасливим». От як пишуться такі листи!
— А ця Теребйова, це ж та сама, про яку ви тоді говорили, що в третьому цивільному шлюбі перебуває?
— Насправді лише у другому! А хоч би й у четвертому, хоч би в п’ятнадцятому, ну й що ж! І якщо я коли й шкодував, що в мене батько й мати померли, то це, звичайно, тепер. Я кілька разів мріяв навіть про те, що коли б вони ще були живі, як би я їх ошелешив протестом! Навмисно підвів би так... Це що, якийсь там «відкраяний шматок», тьху! Я б їм показав! Я б їх здивував! Далебі, шкода, що немає нікого!
— Це щоб здивувати! Хе-хе! Ну, це хай буде, як вам завгодно, — перебив Петро Петрович, — а от що скажіть: ви ж знаєте цю дочку небіжчика, щупленька така! Адже це цілковита правда, що про неї говорять, га?
5-07
...