— А це що таке?
— Дебатовано було останнім часом питання: чи має право член комуни заходити до іншого члена в кімнату, до мужчини або жінки, в будь-який час... ну й визнано, що має...
— Ну, а коли той чи та зайняті в ту мить необхідними потребами, хе-хе!
Андрій Семенович навіть розсердився.
— А ви все про це, про ці прокляті «потреби»! — скрикнув він із ненавистю, — тьху, як я злощусь і досадую, що, викладаючи систему, згадав вам тоді передчасно про ці прокляті потреби! Чорт забирай! Це камінь спотикання для всіх до вас подібних, а найгірше те, що беруть на язики, перш ніж дізнаються, в чому річ! І начебто мають рацію! Начебто пишаються чимсь! Тьху! Я кілька разів твердив, що все це питання можна викладати новачкам не інакше як наприкінці, коли людина вже переконана в системі, коли вже розвинена і навернена. Та й що, скажіть, будь ласка, що ви бачите такого ганебного й гидкого хоча б у помийних ямах? Я перший, я, готовий чистити будь-які помийні ями! Тут навіть немає ніякої самопожертви! Тут просто робота, благородна, корисна для суспільства діяльність, варта будь-якої іншої, і вже багато вища, наприклад, за діяльність якого-небудь Рафаеля або Пушкіна, бо корисніша![5-12]
— І благородніша, благородніша, хе-хе-хе!
— Що таке благородніша? Я не сприймаю таких висловів, коли йдеться про визначення людської діяльності. «Благородніше», «великодушніше» — все це дурниці, нісенітниці, старі забобонні слова, які я відкидаю! Все, що корисне для людства, те й благородне. Я розумію одно лиш слово: корисне! Хихикайте, скільки вам хочеться, а це так!
Петро Петрович справді сміявся. Він уже закінчив лічити і сховав гроші. А проте частина їх чомусь ще лишалася на столі. Це «питання про помийні ями» ставало вже кілька раз, незважаючи на всю свою нісенітність, приводом до розриву і незгоди між Петром Петровичем і молодим його другом. Уся нісенітність полягала в тому, що Андрій Семенович справді сердився. А Лужин розважав на цьому душу, і зараз йому особливо хотілося подратувати Лебезятникова.
— Це ви через учорашню вашу невдачу такі злі і так присікуєтесь, — прорвало, нарешті, Лебезятникова, який, власне кажучи, незважаючи на всю свою «незалежність» і свої «протести», якось не смів опонувати Петрові Петровичу і взагалі все ще додержувався в розмові з ним якоїсь звичної, від давніх років, поштивості.
— А ви краще ось що скажіть, — зарозуміло і з досадою перебив Петро Петрович, — чи можете ви... або краще сказати: чи справді й настільки ви близькі з вищезгаданою молодою особою, щоб запросити її тепер же, на хвилину, сюди, в цю кімнату? Здається, вони всі там уже повернулися з кладовища... Я чую, почалося ходіння... Мені б треба її побачити, цю особу.
— Та вам навіщо? — здивовано спитав Лебезятников.
— А так, треба. Сьогодні-завтра я звідси виберусь, а тому хотів би їй сказати... А втім... будьте й ви тут під час розмови.
Це навіть краще. А то ви, чого доброго, і бозна-що подумаєте.
— Я зовсім нічого не подумаю... Я тільки так спитав, і коли у вас справа до неї, то нема нічого легшого, як її викликати. Зараз піду. А я, будьте певні, не заважатиму вам.
Справді, хвилин через п’ять Лебезятников повернувся з Сонечкою. Та ввійшла дуже здивована і, за своїм звичаєм, ніяковіючи. Вона завжди ніяковіла в таких випадках і дуже боялася нових людей і нових знайомств, боялася й раніше, ще з дитинства, а тепер і поготів... Петро Петрович зустрів її «ласкаво і ввічливо», хоч і з певним відтінком якоїсь веселої фамільярності, що, проте, на думку Петра Петровича, личить такій поважній і солідній людині, як він, у ставленні до такої юної і в деякому розумінні цікавої особи. Він поспішив «підбадьорити» її і посадовив за стіл, навпроти себе. Соня сіла, подивилася навколо — на Лебезятникова, на гроші, що лежали на столі, і потім раптом знову на Петра Петровича, і вже не одводила більше від нього очей, наче була прикута до нього. Лебезятников попрямував був до дверей. Петро Петрович встав, знаком запросив Соню сидіти і спинив Лебезятникова коло порога.
— Цей Раскольников там? Прийшов він? — спитав він його пошепки.
— Раскольников? Там. А що? Еге ж, там... Зараз оце тільки ввійшов, я бачив... А що?
— Ну, то я вас особливо прошу бути тут, з нами, і не залишати мене віч-на-віч з цією... дівицею. Справа незначна, а наплетуть бозна-що. Я не хочу, щоб Раскольников там переказав... Розумієте, про що я кажу?
— А, розумію, розумію, — раптом догадався Лебезятников. — Так, ви маєте право... Воно, звичайно, як на мою власну думку, ви надто далеко заходите у ваших побоюваннях, але... ви все-таки маєте право. Будь ласка, я залишаюсь. Я стану тут біля вікна і не буду вам заважати... Як на мене, ви маєте право...
5-12
...