— Я не знаю. Це вона тільки сьогодні так... це раз у житті... їй вже дуже хотілося пом’янути, шану віддати, пам’ять... а вона дуже розумна. А втім, як хочете, і я дуже, дуже, дуже буду... вони всі будуть вам... і вас Бог... і сироти...
Соня не договорила і заплакала.
— Еге ж. Ну, то майте це на увазі; а тепер благоволіть прийняти для потреб вашої родички, на перший випадок, посильну суму від мене особисто. Вельми й вельми бажаю, щоб ім’я моє при цьому не було згадане. Ось... через те що, так би мовити, і в самого скрута, більш не в силі...
І Петро Петрович простягнув Соні десять карбованців, перед тим старанно розгорнувши кредитку. Соня взяла, почервоніла, схопилась, щось пробурмотіла і хутчій почала прощатись. Петро Петрович урочисто провів її до порога. Вона вискочила, нарешті, з кімнати, схвильована й змучена, і повернулася до Катерини Іванівни надзвичайно збентежена.
Під час усієї цієї сцени Андрій Семенович то стояв коло вікна, то ходив кімнатою, не бажаючи перебивати розмови; коли ж Соня пішла, він раптом підійшов до Петра Петровича й урочисто простягнув йому руку.
— Я все чув і все бачив, — сказав він, особливо наголошуючи на останньому слові. — Це благородно, тобто я хотів сказати: гуманно! Ви хотіли уникнути подяки, я бачив! І хоч, признаюсь вам, я не можу співчувати, з принципу, приватній благодійності, бо вона не тільки не викорінює зла радикально, але навіть ще більше живить його, проте не можу не признатись, що дивився на ваш учинок із задоволенням, — так, так, мені це подобається.
— Ет, все це дурниці! — бурмотів Петро Петрович трохи схвильовано і якось придивляючись до Лебезятникова.
— Ні, не дурниці! Людина, ображена і роздосадувана, як ви, вчорашнім випадком і водночас здатна думати про нещастя інших, — така людина... хоч учинками своїми робить соціальну помилку, — все-таки... гідна поваги! Я навіть не сподівався від вас, Петре Петровичу, тим більше що за вашими уявленнями, о! як ще заважають вам ваші уявлення! Як вас хвилює, наприклад, вся оця вчорашня невдача, — вигукував добренький Андрій Семенович, знову відчувши особливу прихильність до Петра Петровича, — і для чого, для чого вам неодмінно цей шлюб, цей законний шлюб, благородний мій, ласкавий Петре Петровичу? Для чого вам неодмінно ця законність у шлюбі? Ну, коли хочете, то бийте мене, а я радий, радий, що він не вдався, що ви вільні, що ви не зовсім ще загинули для людства, радий. Отже, бачите: я сказав усе!
— А для того, що у вашому цивільному шлюбі я не хочу рогів носити і чужих дітей годувати, от для чого мені законний шлюб потрібний, — аби щось відповісти, сказав Лужин. Він був чимсь дуже заклопотаний і замислений.
— Дітей? Ви кажете про дітей? — здригнувся Андрій Семенович, мов бойовий кінь, що зачув військову сурму, — діти — питання соціальне і питання найважливіше, я згоден; але питання про дітей розв’яжеться інакше. Дехто навіть зовсім заперечує дітей, як і всякий натяк на сім’ю. Ми поговоримо про дітей згодом, а тепер звернімося до рогів! Признаюсь вам, це для мене уразливий пункт. Цей поганий, гусарський, пушкінський вислів[5-13] навіть немислимий у майбутньому лексиконі. Та й що таке роги? О, який хибний погляд! Які роги? Нащо роги? Яка нісенітниця! Навпаки, в цивільному шлюбі їх і не буде! Роги — це тільки природний наслідок будь-якого законного шлюбу, сказати б, поправка його, протест, так що в цьому розумінні вони навіть анітрохи не ганебні... І якщо я коли-небудь, коли припустити таку дурницю, — буду в законному шлюбі, то я навіть радий буду вашим отим триклятим рогам; я тоді скажу своїй жінці: «Друже мій, досі я тільки любив тебе, а тепер я тебе й поважаю, бо ти зуміла протестувати!» Ви смієтесь? Це тому, що ви неспроможні одірватись від забобонів! Чорт забирай, адже я розумію, в чому саме неприємність, коли обдурять у законному: але ж це тільки підлий наслідок підлого факту, де принижені і він і вона. Коли ж роги ставлять відкрито, як у цивільному шлюбі, тоді вже вони не існують, вони немислимі і втрачають навіть назву рогів. Навпаки, дружина ваша доведе вам тільки, як вона ж поважає вас, визнаючи вас неспроможним чинити перешкоди її щастю і настільки розвиненим, щоб не мститись їй за нового чоловіка. Чорт забирай, я іноді мрію, що коли б мене видали заміж, тьху, коли б я оженився (по-цивільному чи по-законному, однаково), я б, здається, сам привів до своєї жінки коханця, коли б вона довго його не заводила: «Друже мій, — сказав би я їй, — я тебе люблю, але ще крім того хочу, щоб ти мене поважала, — от!»[5-14] Чи так, чи ж так я кажу?..
5-13
...
5-14