Петро Петрович хихикаючи слухав, але без особливої цікавості. Він навіть мало й слухав. Він справді обмірковував щось інше, і навіть Лебезятников, нарешті, це помітив. Петро Петрович був дуже схвильований, потирав руки, замислювався. Все це Андрій Семенович потім збагнув і пригадав...
II
Важко було б точно назвати причини, внаслідок яких у хворій голові Катерини Іванівни зародилася ідея цих безглуздих поминок. Справді, на них було витрачено мало не десять карбованців із двадцяти з лишком, одержаних від Раскольникова, власне, на похорон Мармеладова. Можливо, Катерина Іванівна вважала себе зобов’язаною перед небіжчиком ушанувати його пам’ять «як годиться», щоб знали всі жильці, а надто Амалія Іванівна, що він був «не тільки зовсім не гірший за них, а, може, ще й багато кращий» і що ніхто з них не має права перед ним «кирпу гнути». Може, тут найбільше дала себе взнаки та особлива гордість бідноти, через яку, правлячи деякі громадські обряди, обов’язкові в нашому побуті для всіх і кожного, багато бідняків пнуться з останніх сил і витрачають останні заощаджені копійки, щоб тільки було «не гірш як у людей » і щоб «не осудили» їх як-небудь оті люди! Дуже ймовірно і те, що Катерині Іванівні захотілося, саме в цьому випадку, саме цього разу, коли від неї, здавалося б, усі на світі одцурались, показати всім цим «нікчемним і паскудним жильцям», що вона не тільки «вміє жити і вміє приймати», але що зовсім навіть не для такої долі і була вихована, а вихована була в «благородному, можна навіть сказати, в аристократичному полковницькому домі», і вже зовсім не до того готувалася, щоб самій замітати підлогу і прати вночі дитяче лахміття. Ці пароксизми гордості та пихи находять іноді й на дуже бідних і затурканих людей і часом обертаються у них у дратівливу, нестримну потребу. А Катерина Іванівна була, крім того, і не із затурканих: її можна було зовсім вбити обставинами, але затуркати її морально, тобто залякати і підкорити собі її волю, не можна було. Крім того, Сонечка дуже слушно про неї говорила, що в неї в голові плутається. Достеменно й остаточно цього ще, правда, не можна було сказати, але останнім часом, протягом всього останнього року, її бідна голова справді надто змучилась, щоб розум хоч почасти не потьмарився. Сильний розвиток сухот, як кажуть медики, теж сприяє ушкодженню розумових здібностей.
Вин у множині і різноманітних сортів не було, мадери теж: це було перебільшено, але вино було. Були горілка, ром і лісабонське, все найнижчого ґатунку, але всього в достатній кількості. З їстівного, крім куті, було три-чотири страви (між іншим і млинці), все приготоване в Амалії Іванівни, та крім того ставили разом два самовари для передбачуваних після обіду чаю і пуншу. Закупками розпорядилася сама Катерина Іванівна з допомогою одного жильця, якогось нужденного ляшка, що бозна для чого проживав у пані Ліппевехзель. Він зараз же прикомандирувався на побігеньки до Катерини Іванівни і цілий вчорашній день і цілий цей ранок, висолопивши язика, мотався містом, здається, особливо стараючись, щоб помітна була ця остання обставина. З приводу кожної дрібниці він раз у раз прибігав до самої Катерини Іванівни, бігав навіть шукати її в Гостиний двір, називав її безперестанно «пані хорунжева»[5-15] і набрид їй, нарешті, страшенно, хоч спочатку вона й говорила, що без цього «послужливого і великодушного» пана вона б зовсім пропала. В характері Катерини Іванівни було вмить убирати кожного стрічного в найкращі і найяскравіші барви, захвалити його так, що часом тому робилося навіть совісно, вигадати на похвалу йому різні обставини, яких зовсім і не існувало, цілком щиро і чистосердо повірити самій у їхню реальність і потім враз, раптом, розчаруватись, обірвати, обплювати і виштовхати людину, якій вона ще кілька годин тому буквально поклонялася. З природи була вона характеру сміхотливого, веселого і миролюбного, але через безперервні нещастя і невдачі вона так несамовито почала бажати й вимагать, щоб усі жили в мирі і радості й