— Я нічого не брала у вас, — прошептала охоплена жахом Соня, — ви дали мені десять карбованців, ось візьміть їх. — Соня дістала з кишені хусточку, відшукала вузлик, розв’язала його, витягла кредитку і подала Лужину.
— А про інші сто карбованців ви так і не признаєтесь? — з докором, настійливо вів той, не беручи білета.
Соня оглянулась кругом. У всіх були такі жахливі, суворі, насмішкуваті, злі обличчя. Вона глянула на Раскольникова... той стояв біля стіни, схрестивши руки, і вогненним поглядом дивився на неї.
— О господи! — вихопилось у Соні.
— Амаліє Іванівно, треба буде повідомити поліцію, а тому, прошу вас уклінно, пошліть поки що по двірника, — тихо і навіть ласкаво мовив Лужин.
— Гот дер бармгерціге![*] Я так і знав, що вона вкрав! — сплеснула руками Амалія Іванівна.
— Ви так і знали? — підхопив Лужин, — виходить, уже й раніше мали якісь підстави робити такий висновок. Прошу вас, шановна Амаліє Іванівно, запам’ятати слова ваші, а втім, це було сказано при свідках.
Усі загомоніли, заворушилися.
— Я-ак! — скрикнула раптом, опам’ятавшись, Катерина Іванівна і, наче з цепу зірвавшись, метнулася до Лужина, — як! Ви її в крадіжці обвинувачуєте? Це Соню? Ах, негідники, негідники! — і, кинувшись до Соні, вона, наче лещатами, обхопила її висхлими руками.