Лебезятников мало не задихався. З усіх боків почали лунати різні вигуки, найбільше вигуки здивування; але от почулися й такі, в яких звучали і грізні ноти. Люди почали приступати ближче до Петра Петровича. Катерина Іванівна кинулась до Лебезятникова.
— Андрію Семеновичу! Я у вас помилилась! Захистіть її! Один ви за неї! Вона сирота, вас Бог послав! Андрію Семеновичу, голубчику, батечку!
І Катерина Іванівна, майже не тямлячи, що робить, кинулася перед ним на коліна.
— Дурниця! — закричав розлючений до нестями Лужин, — дурницю ви все мелете, добродію. «Забув, згадав, забув» — що це таке! Виходить, я навмисно їй підклав? Навіщо? З яким наміром? Що спільного у мене з цією...
— Навіщо? Цього ж я й сам не розумію, а що я розповідаю справжній факт, то це правда! Я ще й тому певен, мерзотна ви, злочинна людина, що добре пам’ятаю, як із цього приводу мені одразу ж, саме в той час, коли дякував вам і руку вам тиснув, спало на думку питання: навіщо ж ви поклали їй гроші у кишеню нишком? Тобто чому саме нишком? Невже тому тільки, що хотіли, щоб я не бачив, знаючи мої переконання, що заперечую приватну благодійність як таку, яка нічого не виправляє радикально? Ну й вирішив, що вам справді передо мною соромно такі куші давати і, крім того, може, подумав я, він хоче їй сюрприз зробити, здивувати її, коли вона знайде у себе в кишені аж сто карбованців. (Бо деякі благодійники дуже люблять отак розмазувати свої благодіяння; я знаю.) Потім я подумав, що ви хочете її випробувати, тобто чи прийде вона, гроші знайшовши, дякувати! Потім, що хочете уникнути подяки і щоб, ну, як це там кажуть: щоб права рука, чи що, не знала... одним словом, якось так...[5-22] Ну, та чимало мені думок тоді спало, так що я вирішив усе це обміркувати потім, але все-таки визнав за неделікатне виявити перед вами, що знаю ваш секрет. А проте я відразу подумав: адже може статися, що Софія Семенівна, перш ніж помітить гроші, ще й загубить їх, от чому я вирішив піти сюди, викликати її і сказати, що їй поклали в кишеню сто карбованців. Та мимохідь зайшов спочатку в номер до панійок Кобилятникових, щоб занести їм «Загальний висновок позитивного методу» й особливо рекомендувати статтю Підерита (а втім, також і Вагнера);[5-23] потім приходжу сюди, а тут он яка історія! Ну та чи міг би я мати всі ці думки й міркування, коли б я справді не бачив, що ви самі поклали їй ці сто карбованців у кишеню?
Поки Андрій Семенович проказав усі свої багатослівні міркування вголос, з таким логічним висновком наприкінці, він дуже стомився, навіть піт котився його обличчям. На жаль, він і по-російському не міг розмовляти як слід (хоч не знав і ніякої іншої мови), так що він увесь, якось враз, вичерпався, навіть начебто схуд після свого адвокатського подвигу. А проте промова його мала надзвичайний ефект. Він говорив з таким запалом, з таким переконанням, що йому, очевидно, всі вірили. Петро Петрович відчув, що справи погані.
— Що мені до того, яка дурниця спала вам на думку, — закричав він. — Це зовсім не доказ! Вам могло все це приверзтися уві сні, от і все! А я вам кажу, що ви брешете, добродію! Брешете й зводите наклеп, бо злі на мене, і саме тому злі, що я не погодився на ваші вільнодумні і безбожні соціальні пропозиції, от що!
Але цей викрут не дав користі Петрові Петровичу. Навпаки, з усіх боків почувся гомін ремства.
— А, ти он куди заїхав! — крикнув Лебезятников. — Брешеш! Клич поліцію, а я присягну! Одного тільки збагнути не можу: для чого він пішов на такий ганебний вчинок! О мерзотна, підла людина!
— Я можу пояснити, для чого він пішов на такий вчинок, і, коли треба, теж присягну! — твердим голосом промовив нарешті Раскольников і ступив уперед.
Він дивився твердо і спокійно. Всім якось ясно стало, з одного лише погляду на нього, що він справді знає, в чому річ, і що оце зараз буде розв’язка.
— Тепер я цілком усе собі усвідомив, — говорив далі Раскольников, звертаючись просто до Лебезятникова. — Від самого початку всієї цієї історії я вже підозрівав, що тут якась мерзотна каверза; я почав підозрівати це з огляду на деякі особливі обставини, тільки самому мені відомі, але про які я зараз всіх повідомлю: в них усе діло! Ви ж, Андрію Семеновичу, вашим дорогоцінним показанням остаточно з’ясували мені все. Прошу всіх, усіх слухати. Цей добродій (він показав на Лужина) сватався недавно до однієї дівчини, а саме до моєї сестри, Євдокії Романівни Раскольникової. Але, приїхавши в Петербург, він позавчора, при першій нашій зустрічі, зі мною посварився, і я вигнав його від себе, що можуть підтвердити два свідки. Цей добродій дуже злий на мене... Позавчора я ще не знав, що він живе тут, у нумерах, у вас, Андрію Семеновичу, і що, отже, того самого дня, коли ми посварились, тобто позавчора, він був свідком того, як я дав дружині пана Мармеладова Катерині Іванівні трохи грошей на похорон її чоловіка, як його приятель. А добродій цей одразу ж написав моїй матері записку і повідомив її, що я віддав усі гроші не Катерині Іванівні, а Софії Семенівні і при цьому найпідлішими словами згадав про... про характер Софії Семенівни, тобто натякнув на характер стосунків моїх із Софією Семенівною. Все це, як ви розумієте, з наміром посварити мене з матір’ю і сестрою, переконавши їх, що я розтринькую, з непорядною метою, їхні останні гроші, якими вони мені допомагають. Учора ввечері, при матері й сестрі і в його присутності, я довів, що це неправда, що я дав гроші Катерині Іванівні на похорон, а не Софії Семенівні і що з Софією Семенівною позавчора я ще й знайомий навіть не був і навіть в обличчя не знав. При цьому я додав, що він, Петро Петрович Лужин, з усіма своїми чеснотами, не вартий і мізинця Софії Семенівни, про яку він так погано говорить. На його ж запитання: чи посадовив би я Софію Семенівну поруч з моєю сестрою, я відповів, що я вже це й зробив того ж таки дня. Розізлившись від того, що мати й сестра не хочуть, за його намовляннями, зі мною посваритись, він одне за другим почав говорити їм непробачні грубощі. Стався остаточний розрив, і йому показали на двері. Все це відбулося вчора ввечері. Тепер прошу особливої уваги: уявіть собі, що коли б йому пощастило зараз довести, ніби Софія Семенівна — злодійка, то, по-перше, він довів би моїй сестрі і матері, що був майже правий у своїх підозріннях і справедливо розсердився за те, що я поставив нарівні мою сестру і Софію Семенівну; нападаючи на мене, він, мовляв, захищав і охороняв честь моєї сестри, а своєї нареченої. Одним словом, з допомогою цієї історії він навіть міг би знову посварити мене з рідними і, вже звичайно, сподівався знову ввійти в них у милость. Не кажу вже про те, що він мстився особисто мені, бо має підставу гадати, що честь і щастя Софії Семенівни дуже для мене дорогі. От і весь його намір! От як я розумію цю справу! От уся причина, й іншої бути не може!
5-22
5-23