Так або майже так закінчив Раскольников свою промову, яку присутні раз у раз перебивали вигуками, хоч слухали його дуже уважно. Але, незважаючи на перебивання, він говорив чітко, спокійно, точно, ясно, твердо. Його різкий голос, його переконаний тон і суворий вигляд справили на всіх надзвичайне враження.
— Так, так, це так! — захоплено підтверджував Лебезятников. — Це повинно бути так, бо він саме і питав мене, як тільки зайшла до нас у кімнату Софія Семенівна, чи тут ви? Чи не бачив я вас серед гостей Катерини Іванівни? Він відкликав мене для цього до вікна і там потихеньку спитав. Отже, йому неодмінно треба було, щоб ви були тут! Це так, це все так!
Лужин мовчав і зневажливо усміхався. А проте він був дуже блідий. Здавалося, він обмірковував, як йому викрутитись. Може, він би охоче кинув усе і пішов звідси, але зараз це було майже неможливо; це значило визнати себе винним у всьому, в чому його звинуватили, і в тому, що він справді обмовив Софію Семенівну. А окрім цього і присутні, які до того ж уже добре випили, були надто збуджені. Провіантський, хоч і не все до ладу розумів, кричав більш від усіх і пропонував деякі дуже неприємні для Лужина заходи. Та були і не п’яні; понасходилися і поназбиралися з усіх кімнат. Усі троє ляшків дуже гарячилися і кричали йому безперестану: «Пан є лайдак!»,[5-24] причому бурмотіли ще якісь погрози по-польському. Соня слухала напружено, але начебто теж не все розуміла, мовби приходила до пам’яті після непритомності. Вона тільки не зводила своїх очей з Раскольникова, відчуваючи, що в ньому весь її порятунок. Катерина Іванівна тяжко і хрипло дихала, здавалася страшно знеможеною. Зовсім дурний вигляд був у Амалії Іванівни, що стояла, роззявивши рота і зовсім нічого не тямлячи. Вона тільки бачила, що Петро Петрович на чомусь піймався. Раскольников пробував було ще говорити, але його вже не слухали, всі кричали і товпилися коло Лужина, лаючись і погрожуючи. Але Петро Петрович не злякався. Побачивши, що справу з обвинуваченням Соні вже цілком програно, він перейшов уже до одверто зухвалого тону.
— Дозвольте, панове, дозвольте; не напирайте, дайте пройти! — говорив він, продираючись крізь натовп, — і зробіть ласку, не погрожуйте; запевняю вас, що нічого у вас не вийде, нічого не зробите, я не з боязких, а, навпаки, ви ж, панове, відповідатимете за те, що з допомогою насильства покриваєте карну справу. Злодійку більш ніж викрито, і я позиватиму. В суді не такі сліпі і... не п’яні, і не поймуть віри двом запеклим безбожникам, баламутам і вільнодумцям, які звинувачують мене з особистої помсти, в чому вони, через свій дурний розум, признаються... Отже, дозвольте!
5-24