Соня зчудовано слухала його і щосили намагалася хоч щось збагнути.
— А ті гроші... а втім, я навіть і не знаю, чи й були там які гроші, — додав він тихо і наче в роздумі, — я зняв у неї тоді гаманець із шиї, замшевий... повний-повнісінький такий гаманець... та я не розкривав його; не встиг, мабуть... Ну, а речі, якісь там запонки та ланцюжки, — я всі ті речі і гаманець на чужому якомусь дворі, на В-му проспекті під камінь сховав, наступного ж ранку... Все там і досі лежить...
Соня з усіх сил слухала.
— Ну, то чому ж... ви сказали: щоб пограбувати, а самі нічого не взяли? — швидко спитала вона, мовби хапаючись за соломинку.
— Не знаю... я ще не надумав — візьму чи не візьму ті гроші, — промовив він, знову начебто в роздумі, і раптом, схаменувшись, швидко й коротко усміхнувся. — От яку я дурницю зараз ляпнув, га?
У Соні майнула була думка: «Чи не божевільний він?» Але зараз же вона її одкинула: ні, тут інше. Нічого, нічого вона в усьому цьому не могла зрозуміти.
— Знаєш, Соню, — сказав він зненацька з якимсь піднесенням, — знаєш, що я тобі скажу: коли б тільки я зарізав через те, що був голодний, — говорив він далі, напираючи на кожне слово і якось загадково, але дивлячись при цьому на неї так щиро, — то я б тепер... був щасливий! Знай це!
— І що тобі, що тобі в тому, — скрикнув він за мить з якимсь навіть розпачем, — ну що тобі в тому, коли б я й признався зараз, що вчинив погане? Ну що тобі в цьому дурному торжестві наді мною? Ой, Соню, чи для того ж я прийшов до тебе зараз!
Соня знову хотіла було щось сказати, але промовчала.
— Тому я й кликав із собою тебе вчора, що ти одна в мене й лишилася.
— Куди кликав? — боязко спитала Соня.
— Не грабувати і не вбивати, не бійсь, не на те, — усміхнувся він ущипливо, — ми люди різні... І знаєш, Соню, я ж тільки тепер, тільки зараз оце зрозумів: куди тебе кликав учора. А вчора, коли кликав, я й сам не розумів куди. На те й кликав, на те приходив: щоб не кидала мене. Не кинеш, Соню?
Вона стиснула йому руку.
— І нащо, нащо я їй сказав, нащо я їй відкрив! — у розпачі вигукнув він за мить, зі страшною мукою дивлячись на неї, — от ти ждеш від мене пояснень, Соню, сидиш і ждеш, я це бачу; а що я скажу тобі? Адже нічого ти не зрозумієш у тому, а тільки змучишся вся... через мене! Ну от, ти плачеш і знову мене обнімаєш, — ну за що ти мене обнімаєш? За те, що я сам не стерпів і на іншого прийшов звалити: «страждай і ти, мені легше буде!» І можеш ти любити такого негідника?
— Та хіба ти теж не мучишся? — скрикнула Соня.
Знову те ж почуття хвилею ввірвалося в його душу і знову на мить розм’якшило її.
— Соню, у мене серце люте, ти це май собі на увазі: цим багато що можна пояснити. Я тому й прийшов, що лютий. Є такі, що не прийшли б. А я боягуз і... негідник! Та... нехай! все це не те... Говорити тепер треба, а я почати не вмію...
Він спинився й задумався.
— Е-ех, люди ми різні! — скрикнув він знову, — не пара. І чого, чого я прийшов! Ніколи не прощу я собі цього!
— Ні, ні, це добре, що прийшов! — заперечила Соня, — це краще, коли я знатиму. Багато краще!
Він з болем подивився на неї.
— А що, й справді! — сказав він, мовби надумавшись, — адже це так і було! От що, я хотів Наполеоном зробитись, через те й убив... Ну, розумієш тепер?
— Н-ні, — наївно і боязко прошептала Соня, — тільки... кажи, кажи! Я зрозумію, я для себе все зрозумію! — благала вона його.
— Зрозумієш? Ну, гаразд, побачимо!
Він замовк і довго обмірковував.
— Штука от у чому: я поставив собі якось таке запитання: а що, коли б, наприклад, на моєму місці опинився Наполеон і не було б у нього, щоб кар’єру почати, ні Тулона, ні Єгипту, ні переходу через Монблан,[5-25] а було б замість усіх цих блискучих і монументальних речей лише одне якесь там жалюгідне бабисько, легістраторша,[5-26] яку ще до того ж треба вбити, щоб зі скрині в неї гроші потягти (це ж для кар’єри, розумієш?), ну, то чи зважився б він на це, коли б іншого виходу не мав? Чи не покоробило б його від того, що занадто вже це не монументально, і... і гріх? Ну, то я тобі кажу, що на цьому «запитанні» я промучився страшенно довго, так що дуже соромно мені зробилось, коли я, нарешті, догадався (зненацька якось), що не тільки його не покоробило б, але навіть і на думку б йому не спало, що це не монументально... і навіть не зрозумів би він зовсім: чого тут коробитись? І коли б уже тільки не мав він іншої дороги, то задушив би так, що й писнути б не дав, анітрохи не задумуючись!.. Ну, і я... перестав думати... задушив... за прикладом авторитету... І це точнісінько так і було! Тобі смішно? Справді, Соню, тут найсмішніше те, що, мабуть, саме так воно й було...
5-25