Раскольников, кажучи це, хоч і дивився на Соню, але вже не турбувався більше: зрозуміє вона чи ні. Гарячка охопила його усього. Він переживав якусь похмуру радість. (Справді, він дуже довго ні з ким не говорив!) Соня зрозуміла, що цей темний катехізис[5-27] став його вірою й законом.
— Я зміркував тоді, Соню, — говорив він далі ніби в якомусь захваті, — що влада дається тільки тому, хто зважиться нахилитись і взяти її. Тут одне тільки, одне: варто тільки зважитись! Я тоді до одного додумався, вперше в житті, до чого ніхто і ніколи ще до мене не додумувався! Ніхто! Переді мною раптом ясно, мов сонце, постало, що як же це жоден досі не зважився і не сміє зважитись, проходячи мимо всієї цієї недоладності, взяти простісінько все за хвіст і скинути під три чорти! Я... я захотів зважитись і вбив... я тільки зважитись захотів, Соню, от уся причина.
— О, мовчіть, мовчіть! — скрикнула Соня, сплеснувши руками. — Ви од Бога відреклися, і Бог вас покарав, дияволові віддав!..
— До речі, Соню, коли я в темряві лежав і мені все ввижалося, адже це диявол спокушав мене? га?
— Мовчіть! Не смійтеся, богохульнику, нічого, нічого ж ви не розумієте! О господи! Нічого ж бо, нічого ж бо він не розуміє!
— Мовчи, Соню, я зовсім не сміюсь, я ж і сам знаю, що мене чорт тягнув. Мовчи, Соню, мовчи! — повторив він похмуро і настійливо. — Я все знаю. Все це я вже передумав і перешепотів собі, коли лежав тоді в темряві... Про все це я сам з собою переспорив до останньої найменшої дрібниці, і все знаю, все! І так набридла, так набридла мені вся ця балаканина! Я всі ці міркування хотів забути, Соню, і почати заново, і перестати базікати! І невже ти думаєш, що я, мов дурень, пішов наосліп? Я пішов як дуже розумний, і оце ж мене й згубило! І невже ти гадаєш, що я не знав, наприклад, хоча б того, що коли вже почав я себе питати і допитувати: чи маю я право владу мати? — то, виходить, не маю права владу мати. Або коли ставлю запитання: чи воша людина? — то виходить, що не воша людина для мене, а воша для того, кому це й на думку не спадає і хто прямо, не питаючи себе, йде... Вже коли я стільки днів промучився над питанням: пішов би Наполеон чи ні? то вже ж добре відчував, що я не Наполеон... Всю, всю муку безглуздих цих філософувань я витерпів, Соню, і все те з плеч скинути забажав: я захотів, Соню, вбити без казуїстики, вбити для себе, для себе самого! Я брехати не хотів у цьому навіть собі! Не для того, щоб матері допомогти, я вбив — дурниця! Не для того я убив, щоб, добувши гроші і владу, зробитись благодійником людства. Дурниця! Я просто вбив, для себе вбив, для себе самого, а чи став би я чиїмсь благодійником, чи все життя, мов павук, ловив би всіх у павутиння і з усіх живі соки висмоктував, мені в ту мить, певно, однаково було!.. І не гроші, головне, потрібні мені були, Соню, коли я вбив; не стільки гроші потрібні були, як інше... Я це все тепер знаю... Зрозумій мене: може, тим же шляхом ідучи, я вже ніколи більше не убив би вдруге. Мені інше треба було узнати, інше штовхало мене під руки: мені треба було узнати тоді, і якнайшвидше узнати, воша я, як усі, чи людина? Зможу я переступити чи не зможу? Зважусь нахилитися і взяти чи ні? Тремтяче я створіння чи право маю...
— Вбивати? Вбивати право маєте? — сплеснула руками Соня.
— Е-ех, Соню! — скрикнув він роздратовано, хотів був щось їй заперечити, але зневажливо замовк. — Не перебивай мене, Соню! Я хотів тобі одне тільки довести: що хоч чорт мене тоді потяг, та вже після того мені пояснив, що не мав я права туди ходити, бо я така ж самісінька воша, як і всі! Посміявся він із мене, от я до тебе й прийшов тепер! Приймай гостя! Коли б не був я вошею, то хіба був би я зараз у тебе? Слухай: коли я тоді до старої пішов, я тільки пішов спробувати... Так і знай!
— І вбили! Вбили!
— Але ж як убив! Хіба так убивають? Хіба так ідуть убивати, як я тоді йшов! Я тобі коли-небудь розкажу, як я йшов... Хіба я ту нікчемну стару вбив? Я себе вбив, а не її! Тут так-таки враз і рішив себе, навіки!.. А стару ту чорт убив, а не я... Годі, годі, Соню, годі! Покинь мене, — закричав він раптом у гарячковій тузі, — покинь мене!
Він сперся ліктями на коліна і, мов у лещатах, стиснув собі долонями голову.
— Яке страждання! — вихопився тяжкий зойк у Соні.
5-27