IV
Лист матері змучив його. Але відносно найголовнішого, капітального пункту сумнівів у нього не виникло й на мить, навіть тоді ще, як він читав листа. Найголовніше в цій справі він уже вирішив, і вирішив остаточно: «Не бути цьому шлюбові, поки я живий, і під три чорти добродія Лужина!»
«Бо ця справа очевидна, — бурмотів він сам до себе, осміхаючись і наперед злісно торжествуючи від думки, що буде тільки так, як він вирішив.— Ні, матусю, ні, Дуню, не обманути мене вам!.. І ще просять вибачити, що моєї поради не спитали і без мене справу вирішили! Ще б пак! Думають, що тепер уже й розірвати не можна, та ще побачимо — можна чи ні! А відмовка ж яка капітальна: «вже така, мовляв, ділова людина Петро Петрович, така ділова людина, що й одружитися інакше не може, як на поштових, мало не на залізниці». Ні, Дунечко, все бачу і знаю, про що саме ти мені багато сказати збираєшся, знаю й те, про що ти всю ніч думала, кімнатою ходячи, і про що молилася перед Казанською Божою матір’ю, яка в матусі у спальні стоїть. На Голгофу[1-50] ж тяжко сходити. Гм... Отже, вирішено все остаточно: за ділову і раціональну людину наміряєтесь віддаватися, Євдокіє Романівно, що має свій капітал (вже має свій капітал, це солідніше, поважніше), служить на двох посадах і поділяє переконання нових наших поколінь (як пише матуся) і «здається, добрий», як зауважує сама Дунечка. Оце здається найчудовіше! І ця ж Дунечка за оте здається заміж іде!.. Чудово! Просто чудово!
...А цікаво, однак, для чого матуся мені про оті «нові покоління» написала? Чи просто для характеристики особи, чи з далекосяжнішою метою: задобрити мене на користь пана Лужина? О, хитрунки! Цікаво б з’ясувати ще одну обставину: до якої міри вони обидві були одверті одна з одною того дня, і тієї ночі, і увесь наступний час? Чи всі слова між ними були вимовлені прямо, чи обидві зрозуміли, що в тієї і в другої одне на серці і на думці, то й не варто вголос все вимовляти та даремно проговорюватись. Мабуть, воно почасти так і було, з листа видно: матусі він здався різким, трохи, і наївна матуся й полізла до Дуні зі своїми зауваженнями. А та, звичайно, розсердилася і «відповіла з досадою». Ще б пак! Кого не розлютує, коли все зрозуміло і без наївних запитань і коли вирішено, що вже ні про що говорити. І чого це вона пише мені: «Люби Дуню, Родю, а вона тебе більш за себе саму любить», часом чи не докори совісті її саму в глибині душі мучать за те, що дочкою синові згодилася пожертвувати. «Ти наше сподівання, ти наше все!»
О матусю!.. Злість накипала в ньому дедалі більше, і коли б тепер зустрівся йому пан Лужин, він, здається, вбив би його!
Гм, це правда,— міркував він далі, йдучи за вихором думок, що крутився в його голові, — це правда, що до людини треба «підходити поступово і обережно, щоб пізнати її», але пан Лужин весь на видноті. Головне, «людина ділова і, здається, добра»: ще б пак, тяжкий тягар взяв на себе — велику скриню своїм коштом доставляє! Ну де ж таки не добрий? А вони собі обидві, наречена й мати, візника наймають, на возі, рогожею вкритім, їдуть (знаю, і я так їздив)! Байдуже! Адже тільки дев’яносто верст, «а там преблагополучно прокотимося в третьому класі», верст тисячу. І благорозумно: по своєму ліжку простягай ніжку, але ж ви, пане Лужин, де ж ви? Адже це ваша наречена... І не могли ж ви не знати, що мати під свій пенсіон на дорогу позичає? Звичайно, тут у вас спільний комерційний розрахунок, справа на взаємних вигодах і на однакових паях, отже, і витрати порівну; хліб-сіль разом, а тютюнець нарізно, за приказкою. Та й тут ота ділова людина їх обдурила трошки: адже вантаж коштує дешевше за їхній проїзд, а чого доброго, і задурно перевезеться. А що ж вони обидві, не бачать, чи що, цього, чи умисне недобачають? І раді, раді ж як! І подумати ж, що це ще тільки цвіт, а справжні ягоди ще будуть! Адже тут що головне: тут не скупість, не скаредність головне, а тон усього цього. Адже це майбутній тон після шлюбу, провіщення... А матуся ж з якої речі гроші тринькає? З чим вона до Петербурга прибуде? З трьома карбованцями або з двома «білетиками», як каже та... стара... гм! На що ж жити в Петербурзі вона сподівається потім? Адже ж вона вже з якихось причин встигла догадатися, що їй з Дунею не можна буде жити разом після шлюбу, навіть і перший час? Добра людина ота, певно, якось тут прохопилася, виказала себе, хоч матуся і відмахується обома руками від цього: «Сама, мовляв, відмовлюсь». На що ж вона сподівається: на сто двадцять карбованців пенсіону, з відрахуванням на сплату боргу Опанасові Івановичу? Косиночки вона там зимові в’яже та нарукавнички вишиває, очі свої старечі псує. Але ж косиночки всього тільки двадцять карбованців на рік додають до тих ста двадцяти карбованців, це я знаю. Виходить, все-таки на благородство почуттів пана Лужина сподіваються: «Сам, мовляв, запропонує, проситиме». Аякже, наставляй кишеню! І отак воно завжди у цих шіллерівських прекрасних душ буває:[1-51] до останнього моменту вбирають людину в павині пера, до останнього моменту на добре, а не на лихе сподіваються, і хоч передчувають, що медаль зворотним боком повернеться, та нізащо собі загодя в цьому не признаються, коробить їх від самої думки про це, обома руками від правди одмахуються, аж доти, поки ота прикрашена людина їм власноручно носа не наставить. А цікаво, чи є у пана Лужина ордени; закладаюсь, що Анна в петлиці є[1-52] і що він її на обіди в підрядчиків та в купців надіває. Мабуть, і на весілля своє надіне! А втім, хай йому біс!
1-50
1-51
1-52
...