— Не тепер, Соню. Краще потім, — додав він, щоб її заспокоїти.
— Так, так, краще, краще, — підхопила вона палко, — як підеш на страждання, тоді й надінеш. Прийдеш до мене, я надіну на тебе, помолимось і підемо.
В цю мить хтось тричі стукнув у двері.
— Софіє Семенівно, можна до вас? — долинув чийсь дуже знайомий ввічливий голос.
Соня злякано кинулась до дверей. Білява фізіономія пана Лебезятникова зазирнула в кімнату.
V
Лебезятников мав стривожений вигляд.
— Я до вас, Софіє Семенівно. Пробачте... Я так і думав, що вас застану, — звернувся він зненацька до Раскольникова, — тобто я нічого не думав... чогось такого... але я думав саме... Там у нас Катерина Іванівна збожеволіла, — рубонув він раптом Соні, облишивши Раскольникова.
Соня скрикнула.
— Тобто воно принаймні так здається. А втім... Ми там не знаємо, що й робити, от що! Повернулася вона — її звідкись, здається, вигнали, може й побили... принаймні так здається... Вона бігала до начальника Семена Захаровича, вдома не застала; він обідав у якогось теж генерала... Уявіть, вона подалась туди, де обідали... до цього іншого генерала, і, уявіть, — таки домоглася, викликала начальника Семена Захаровича, та, здається, ще й з-за столу. Можете уявити, що там вийшло.
Її, звичайно, вигнали: а вона розповідає, що сама його вилаяла і чимсь у нього шпурнула. Це можна навіть і припустити... як її не арештували — не розумію! Тепер вона всім розповідає, і Амалії Іванівні, тільки важко зрозуміти, кричить і б’ється... Ага: вона говорить і кричить, що через те, що її всі тепер кинули, то вона візьме дітей і піде на вулицю, шарманку носити, а діти співатимуть і танцюватимуть, і вона теж, і гроші будуть просити, і щодня під вікно до генерала ходитимуть... «Хай, каже, бачать, як благородні діти чиновного батька на вулицях жебрачать! » Дітей всіх б’є, ті плачуть. Леню вчить співати «Хуторок»,[5-28] хлопчика танцювати, Поліну Михайлівну теж, дере весь одяг; робить їм якісь шапочки, як акторам; сама хоче таз нести, щоб вибивати на ньому замість музики... Нічого не слухає... Уявіть, як же це? Так же не можна!
Лебезятников говорив би ще, але Соня, яка слухала його ледве зводячи дух, раптом схопила мантильку, капелюшок і вибігла з кімнати, одягаючись на бігу. Раскольников вийшов слідом за нею, Лебезятников за ним.
— Не інакше як збожеволіла! — говорив він Раскольникову, виходячи з ним на вулицю, — я тільки не хотів лякати Софію Семенівну і сказав: «здається», але й сумніву немає. Це, кажуть, такі ґульки при сухотах на мозку вискакують; шкода, що я медицини не знаю. Я, проте, пробував її переконати, та вона нічого не слухає.
— Ви їй про ґульки говорили?
— Тобто не зовсім про ґульки. До того ж вона нічого б і не зрозуміла. Але до того кажу, що коли переконати людину логічно, що, по суті, їй нема чого плакати, то вона й перестане плакати. Це ясно. А ви гадаєте, що не перестане?
— Дуже б легко тоді було жити, — відповів Раскольников.
— Пробачте, пробачте, звичайно, Катерині Іванівні досить-таки важко зрозуміти; а чи відомо вам, що в Парижі вже провадилися серйозні досліди щодо можливості виліковувати божевільних, впливаючи самим тільки логічним переконанням? Один там професор — він недавно помер[5-29] — серйозний учений, уявив, що так можна лікувати. Основна ідея його, що особливого розладу в організмі у божевільних немає, а що божевілля є, сказати б, логічна помилка, помилка в судженні, неправильний погляд на речі. Він поступово заперечував твердження хворого і, уявіть собі, досягав, кажуть, результатів! Але через те, що він при цьому застосовував і душі, то результати цього лікування піддаються, звичайно, сумніву... Принаймні, так здається...
Раскольников давно вже не слухав. Дійшовши до свого будинку, він кивнув головою Лебезятникову і завернув у підворіття. Лебезятников опам’ятався, оглядівся і побіг далі.
Раскольников ввійшов у свою комірчину і зупинився посередині. «Чого він повернувся сюди? » Він оглянув ці жовтуваті обшарпані шпалери, цей пил, свій диван... Знадвору долинав якийсь різкий, безперервний стукіт; щось десь наче забивали, цвях якийсь... Він підійшов до вікна, став навшпиньки і довго, надзвичайно уважно розглядав щось у дворі. Але двір був безлюдний і не видно було, хто стукотів. Ліворуч, у флігелі, де-не-де були відчинені вікна; на підвіконнях стояли горщечки з кволою геранню. За вікнами була розвішана білизна... Все це він знав напам’ять. Він одвернувся і сів на диван.
5-29