Ніколи, ніколи ще не почував він себе таким самотнім!
Так, він відчув ще раз, що, може, справді зненавидить Соню, і саме тепер, коли зробив її ще нещаснішою. «Чого ходив він до неї просити її сліз? Чого йому так треба заїдати її життя? О, підлота!»
— Я лишуся сам один! — промовив він раптом рішуче, — і не ходитиме вона у в’язницю!
Хвилин через п’ять він підвів голову і дивно усміхнувся. Це була чудна думка: «А може, в каторзі справді краще», — подумав він зненацька.
Він не пам’ятав, скільки просидів у себе, невиразні думки юрмилися в його голові. Раптом двері відчинились, і ввійшла Євдокія Романівна. Вона спочатку спинилась і глянула на нього з порога, як тоді він на Соню, потім уже ступила далі і сіла проти нього на стілець, на вчорашньому своєму місці. Він мовчки і якось без думки подивився на неї.
— Не сердься, брате, я тільки на хвилиночку, — сказала Дуня. Вираз її обличчя був задумливий, але не суворий. Погляд був ясний і тихий. Він бачив, що й ця з любов’ю прийшла до нього.
— Брате, я тепер знаю все, все. Мені Дмитро Прокопович усе пояснив і розповів. Тебе переслідують і мучать через дурне і підле підозріння... Дмитро Прокопович сказав мені, що ніякої небезпеки нема і що даремно ти з таким жахом сприймаєш усе. Я не так думаю і цілком розумію, як збурене в тобі все і що це обурення може лишити сліди навіки. Цього я боюся. За те, що ти нас кинув, я тебе не осуджую і не смію осуджувати, і прости мені, що я дорікнула тобі раніше. Я сама на собі відчуваю, що коли б у мене було таке велике горе, то я б теж пішла від усіх. Матері я про це нічого не скажу, але говоритиму про тебе увесь час і скажу від твого імені, що ти прийдеш дуже скоро. Не мучся за неї, я її заспокою; але й ти її не муч, — прийди хоч раз; згадай, що вона мати! А тепер я прийшла тільки сказати (Дуня почала підводитись), що коли я тобі для чогось буду потрібна або потрібне буде тобі... все моє життя, чи що... то поклич мене, я прийду. Прощай!
Вона круто повернулась і пішла до дверей.
— Дуню! — спинив її Раскольников, встав і підійшов до неї, — цей Разуміхін, Дмитро Прокопович, дуже хороша людина.
Дуня трошечки почервоніла.
— Ну? — спитала вона, помовчавши якусь мить.
— Він діловий, працьовитий, чесний і здатний глибоко любити... Прощай, Дуню.
Дуня вся спалахнула, зашарілась, потім раптом стривожилася:
— Та що це, брате, хіба ми справді навіки розлучаємось, що ти мені... такі заповіти лишаєш?
— Все одно... прощай...
Він одвернувся і пішов від неї до вікна. Вона постояла, подивилась на нього неспокійно і вийшла в тривозі.
Ні, він не був байдужий до неї. Була якась мить (наприкінці), коли йому страшенно захотілося міцно обняти її і попрощатися з нею, і навіть сказати, але він і руки їй не наважився простягнути:
«Потім ще, може, жахнеться, коли згадає, що я тепер її обнімав, скаже, що я вкрав її поцілунок! »
«А витримає ця чи не витримає? — спитав він себе кілька хвилин перегодом. — Ні, не витримає, таким не витримати! Такі ніколи не витримують...»
І він подумав про Соню.
З вікна війнуло свіжістю. Надворі вже починало смеркатися. Він раптом взяв кашкет і вийшов.
Він, звичайно, не міг, та й не хотів зважати на свій хворобливий стан. Але вся ця безперервна тривога і весь цей жах душевний не могли минути без наслідків. І якщо не лежав він ще в справжній гарячці, то, може, саме тому, що ця внутрішня безперервна тривога ще тримала його на ногах і в стані свідомості, але якось штучно, до певного часу.
Він блукав безцільно. Сонце сідало. Якась особлива туга щодалі більш огортала його останнім часом. У ній не було чогось особливо гострого, пекучого; але від неї віяло чимсь постійним, вічним, передчувалися неминучі роки цієї холодної змертвляючої туги, передчувалася якась вічність на «аршині простору». У вечірню пору це передчуття звичайно ще дужче починало його мучити.
«З такими-от найдурнішими, суто фізичними немочами, Що залежать від якогось там заходу сонця, і спробуй не вчинити дурниці. Не те, що до Соні, а й до Дуні підеш!» — пробурмотів він злісно.
Хтось гукнув його. Він оглянувся; його наздоганяв Лебезятников.
— Уявіть, я був у вас, шукаю вас. Уявіть, вона здійснила свій намір і повела дітей! Ми з Софією Семенівною насилу їх розшукали. Сама б’є у сковороду, дітей примушує танцювати. Діти плачуть. Зупиняються на перехрестях і біля крамничок. За ними дурні люди біжать. Ходімте.
— А Соня?.. — тривожно спитав Раскольников, поспішаючи за Лебезятниковим.
— Просто в нестямі. Тобто не Софія Семенівна в нестямі, а Катерина Іванівна; а втім, і Софія Семенівна в нестямі. А Катерина Іванівна то й зовсім у нестямі. Кажу вам, остаточно збожеволіла. їх у поліцію заберуть. Можете уявити, як це вплине... Вони тепер на канаві біля -ського мосту,[5-30] зовсім недалеко від Софії Семенівни. Близько.
5-30