На канаві, не дуже далеко від мосту і за два будинки до того, де жила Соня, стовпився гурт людей. Особливо збігалися хлопчаки і дівчиська. Хрипкий, надірваний голос Катерини Іванівни долинав ще від мосту. І справді, це було чудернацьке видовисько, здатне зацікавити вуличну публіку. Катерина Іванівна, у своїй старенькій сукні, в драдедамовій шалі і в пом’ятому солом’яному капелюшку, що збився потворним жмутом набік, була справді в цілковитій нестямі. Вона знесилилась і задихалася. Змучене сухотне обличчя її мало ще більш страдницький, ніж будь-коли, вигляд (до того ж надворі, проти сонця, сухотний завжди здається ще більш хворим і спотвореним хворобою, ніж у приміщенні); але збудження не минало, і вона роздратовувалась щодалі дужче. Вона кидалася до дітей, кричала на них, умовляла, вчила їх тут-таки при людях, як танцювати і що співати, починала їм тлумачити, для чого це потрібно, вдавалась у відчай від їхньої нетямущості, била їх... Потім, не докінчивши, кидалася до публіки; коли помічала якого-небудь добре одягненого прохожого, що спинявся подивитись, одразу ж заходилась пояснювати йому, що от, мовляв, до чого доведені діти «з благородного, можна навіть сказати аристократичного дому». Коли чула в натовпі сміх або якесь ущипливе слово, то зараз же напускалася на зухвалих і починала з ними лаятись. Дехто справді сміявся, інші хитали головами; всім взагалі було цікаво подивитись на божевільну з переляканими дітьми. Сковороди, про яку говорив Лебезятников, не було; принаймні Раскольников її не бачив; але замість стукотіння в сковороду Катерина Іванівна починала плескати в такт своїми сухими долонями, коли примушувала Поленьку співати, а Леню й Колю танцювати; причому і сама бралася підспівувати, але щоразу голос уривався на другій ноті від тяжкого кашлю, через що знову вдавалась у відчай, проклинала свій кашель і навіть плакала. Над усе дратували її плач і страх Колі і Лені. Вона справді спробувала вбрати дітей, як убираються вуличні співаки і співачки. На хлопчику була чалма з чогось червоного з білим, щоб він удавав з себе турка. Для Лені костюма не знайшлося; була тільки надіта на голову червона, в’язана з гарусу[5-31] шапочка (або, краще сказати, ковпак) небіжчика Семена Захаровича, а в шапочку встромлений уламок білого страусового пера, яке було власністю ще бабусі Катерини Іванівни і зберігалося досі в скрині як сімейна цінність. Поленька була у своєму звичайному платтячку. Вона дивилася на матір боязко і розгублено, не одходила від неї, приховуючи свої сльози, догадуючись, що та вже божевільна, і неспокійно оглядалася навкруги. Вулиця і натовп дуже налякали її. Соня невідступно ходила за Катериною Іванівною, плачучи і весь час благаючи її повернутись додому. Але Катерина Іванівна була невблаганною.
— Перестань, Соню, перестань! — кричала вона скоромовкою, поспішаючи, задихаючись і кашляючи. — Сама не знаєш, чого просиш, мов мале дитя! Я вже сказала тобі, що не повернусь назад до тієї п’яної німкені. Нехай бачать усі, весь Петербург, як жебракують діти благородного батька, що все своє життя служив вірою і правдою і, можна сказати, помер на службі. (Катерина Іванівна вже встигла створити собі цю фантазію і повірити в неї сліпо.) Нехай, нехай цей негідний генералисько бачить. Та й дурна ти, Соню: що ж тепер їсти, скажи? Досить ми тебе змучили, не хочу більше! О, Родіоне Романовичу, це ви! — скрикнула вона, побачивши Раскольникова і кидаючись до нього, — поясніть ви, будь ласка, цій дурненькій, що нічого розумнішого не можна зробити! Навіть шарманщики заробляють, а нас зараз же всі відрізнять, дізнаються, що ми бідна благородна родина сиріт, доведених до жебрацтва, а вже генералисько той — посаду втратить, ось побачите! Ми щодня під вікна до нього будемо ходити, а проїде государ, я стану на коліна, оцих усіх виставлю наперед і покажу на них: «Захисти, отець!» Він отець сиріт, він милосердний, захистить, побачите, а генералиська цього... Леню! tenez-vous droite![*] Ти, Колю, зараз знову танцюватимеш. Чого ти рюмсаєш? Знову рюмсає! Ну чого, чого ти боїшся, дурнику! Господи! що мені з ними робити, Родіоне Романовичу! Коли б ви знали, які вони нетямущі! Ну що з отакими зробиш!..
І вона, сама мало не плачучи (що не заважало її безперервній і невгамовній скоромовці), показувала йому на дітей. Раскольников спробував був умовити, щоб повернулась додому, навіть сказав, гадаючи вплинути на самолюбство, що їй непристойно ходити по вулицях, як шарманщики ходять, бо вона ж готує себе в директриси для пансіону шляхетних дівчат...