— Пансіону, ха-ха-ха! Доки сонце зійде!.. — вигукнула Катерина Іванівна, зараз же після сміху зайшовшись кашлем, — ні, Родіоне Романовичу, розвіялась мрія! Всі нас кинули!.. А цей поганий генералисько... Знаєте, Родіоне Романовичу, я в нього чорнильницею пошпурила, — там-таки, в лакейській, до ладу на столі стояла, біля аркуша, на якому розписувались, і я розписалася,[5-32] пошпурила та й втекла. О, підлі, підлі. Та дарма; тепер я цих сама годуватиму, нікому не поклонюся! Досить ми її мучили! (Вона показала на Соню.) Поленько, скільки зібрали, покажи? Як? Лише дві копійки? О, мерзотні! Нічого не дають, тільки бігають за нами, язики висолопивши! Ну, чого отой йолоп сміється? (показала вона на когось у натовпі). А все через те, що цей Колька такий нетямущий, з ним морока! Чого тобі, Поленько? Говори до мене по-французьки, parlez-moi français.[*] Адже ж я тебе вчила, адже ти знаєш кілька фраз!.. Інакше як же відрізнити, що ви з благородної родини, виховані діти і зовсім не так, як усі шарманщики; не «Петрушку» ж ми якогось виставляємо на вулицях,[5-33] а заспіваємо благородний романс... До речі! що ж нам співати? Перебиваєте ви все мене, а ми... бачите, ми тут зупинилися, Родіоне Романовичу, щоб вибрати, що співати, — таке, щоб і Колі можна було потанцювати... бо все це в нас, можете уявити, без підготовки; треба домовитись, щоб усе добре прорепетирувати, а потім ми підемо на Невський, де значно більше людей вищого товариства, і нас одразу ж помітять. Леня знає «Хуторок»... Тільки ж усе «Хуторок» та «Хуторок», і всі його співають! Ми маємо заспівати щось багато благородніше... Ну, що ти надумала, Полю, хоча б ти матері допомогла! Пам’яті, пам’яті в мене немає, я б пригадала! Не співати ж «Гусар на саблю опираясь»![5-34] А давайте заспіваємо по-французьки «Cinq sous»![5-35] Я ж вас учила, учила ж. І головне, через те що це по-французьки, то побачать зараз же, що ви дворянські діти, і це буде набагато зворушливіше... Можна б навіть: «Malborough s’en va-t-en guerre!», бо це зовсім дитяча пісенька і її співають у всіх аристократичних домах, коли заколисують дітей.[5-36]
— почала вона співати... — Ta ні, краще вже «Cinq sous»! Ну, Колю, ручки в боки, швидше, а ти, Леню, теж крутись у протилежний бік, а ми з Поленькою будемо підспівувати і плескати!
Кахи-кахи-кахи! (І вона зайшлася кашлем.) — Поправ платтячко, Полю, плічка спустилися, — зауважила вона крізь кашель, віддихуючись. — Тепер вам треба триматись особливо пристойно і тонко, щоб усі бачили, що ви дворянські діти. Я говорила тоді, що ліфчик треба кроїти довший і до того ж на дві пілки. Це ти тоді, Соню, з своїми порадами: «Коротше та коротше», от і вийшло, що зовсім дитину спотворили... Ну, знову ви всі плачете! Та чого ви, дурні! Ну, Колю, починай мерщій, мерщій, мерщій, — ой, і мука мені з цією дитиною!..
Знову солдат! Ну, чого тобі треба?
Справді, крізь юрбу протовплювався городовий. Але водночас якийсь пан у віцмундирі і в шинелі, солідний чиновник років п’ятдесяти, з орденом на шиї (останнє було дуже приємно Катерині Іванівні і справило враження на городового), наблизився і мовчки подав Катерині Іванівні зелененьку троячку. На обличчі його світився щирий жаль. Катерина Іванівна взяла і ввічливо, навіть церемонно, вклонилася йому.
— Дякую вам, шановний добродію, — почала вона згорда, — причини, що спонукали нас... візьми гроші, Поленько. Бачиш, є ж благородні і великодушні люди, які зараз же готові допомогти бідній дворянці в біді. Ви бачите, шановний добродію, благородних сиріт, можна навіть сказати зі справді аристократичними зв’язками... А той поганий генералисько сидів і рябчиків їв... ногами затупотів, що я його потурбувала... «Ваше превосходительство, кажу, захистіть сиріт, добре знаючи, кажу, небіжчика Семена Захаровича, і через те що на його рідну дочку найнегідніший з негідників у день його смерті звів наклеп...» Знову цей солдат! Захистіть! — закричала вона чиновникові, — чого цей солдат до мене прискіпується? Ми вже втекли від одного сюди з Міщанської... ну, а тобі чого треба, дурню!
5-32
5-33
5-34
5-35
5-36