Неспокійне марення охоплювало її щодалі більш. Часом вона здригалася, обводила навколо очима, пізнавала всіх на мить; але одразу ж свідомість знову змінювалася маренням. Вона хрипко й важко дихала, щось начебто клекотіло в горлі.
— Я кажу йому: «Ваше превосходительство!..» — вигукувала вона, віддихуючись після кожного слова, — ця Амалія Людвігівна... ах, Леню, Колю! ручки в боки, мерщій, мерщій, гліссе-гліссе, па-де-баск![5-37] Притупуй ніжками... Будь граціозною дитиною.
Як же далі? Ото б заспівати...
Авжеж, чом би не так! Was willst du mehr, — вигадає ж, йолоп!.. Ага, от ще:
Ах, як я любила... Я до нестями любила цей романс, Поленько!.. Знаєш, батько твій... ще женихом бувши, співав... О, дні!.. От би, от би нам заспівати! Ну як же, як же... от я й забула... та нагадайте ж, як далі? — Вона була в надзвичайному хвилюванні і силкувалась підвестись. Нарешті, страшним, хрипким, надривним голосом вона почала, скрикуючи і задихаючись на кожному слові, з виглядом якогось все зростаючого переляку:
Ваше превосходительство! — раптом вихопився в неї нелюдський зойк, і вона залилась слізьми, — захистіть сиріт! Знаючи хліб-сіль небіжчика Семена Захаровича!.. Можна навіть сказати аристократичного!.. Г’а! — здригнулася вона, раптом опам’ятавшись і з якимсь жахом усіх оглядаючи, але зараз же пізнала Соню. — Соню, Соню! — мовила вона лагідно й ласкаво, мовби здивувавшись, що бачить її перед собою, — Соню, люба, і ти тут?
Її знову підвели.
— Годі!.. Пора!.. Прощай, сіромо!.. Заїздили шкапу!.. Підірва-а-лась! — крикнула вона несамовито й злісно і впала головою на подушку.
Вона знову знепритомніла, але це останнє забуття тривало недовго. Блідо-жовте, зсохле обличчя її закинулося назад, рот розкрився, ноги судорожно простяглися. Вона глибоко-глибоко зітхнула і вмерла.
Соня впала на її труп, обхопила її руками і так і завмерла, притулившись головою до зсохлих грудей небіжчиці. Поленька припала до ніг матері і цілувала їх, ридма ридаючи. Коля і Леня, ще не збагнувши, що сталося, але передчуваючи щось дуже страшне, схопили одне одного обома руками за плічка і, втупившись одне в одного, зненацька водночас, разом розкрили роти і почали голосити. Обоє були ще в уборах: хлопчик в чалмі, дівчинка в ярмулці зі страусовим пером.
І яким чином той «похвальний лист» опинився раптом на ліжку, коло Катерини Іванівни? Він лежав тут же, біля подушки; Раскольников бачив його.
Він одійшов до вікна. До нього підскочив Лебезятников.
— Померла! — сказав Лебезятников.
— Родіоне Романовичу, маю сказати вам два найпотрібніших слова, — підійшов Свидригайлов. Лебезятников зараз же поступився місцем і делікатно стушувався. Свидригайлов повів здивованого Раскольникова ще далі в куток.
— Весь цей клопіт, тобто похорон та інше, я беру на себе. Знаєте, були б гроші, а я ж вам казав, що в мене є зайві. Цих двох пташенят і цю Поленьку я віддам в які-небудь сирітські заклади, які кращі, і покладу на кожного, до повноліття, по тисячі п’ятсот карбованців капіталу, щоб уже зовсім Софія Семенівна була спокійна. Та і її з багна витягну, бо хороша дівчина, правда ж? Ну, отож і перекажіть Євдокії Романівні, що її десять тисяч я отак використав.
— З якої ж це причини ви так розблагодіялися? — спитав Раскольников.
— Е-ех! який недовірливий! — засміявся Свидригайлов. — Адже я сказав, що ці гроші в мене зайві. Ну, а просто так, з людяності, не припускаєте, га? Адже ж не «воша» була вона (він кивнув у той куток, де лежала померла), як якась там стара лихварка. Ну, згодьтеся, ну... «чи Лужину, справді, жити й підлоту чинити, чи їй помирати? » І коли не допоможу я, тож «Поленька, наприклад, туди ж, такою ж дорогою піде...»
Він промовив це з виглядом якихось підморгливих веселих пустощів, не зводячи очей з Раскольникова. Раскольников зблід і похолов, почувши свої власні слова, сказані Соні. Він враз відхитнувся і дико подивився на Свидригайлова.
— Зві-відки... ви знаєте? — прошепотів він, насилу зводячи дух.
— Та я ж тут, за стіною, у мадам Рессліх квартирую. Тут Капернаумов, а там мадам Рессліх, давня і найвідданіша приятелька. Сусід, так би мовити.
5-38
5-39