Злочин і кара

...Ну, та нехай вже там матуся, Бог з нею, вона вже така, але Дуня ж як? Дунечко, люба, та я ж знаю вас! Адже вам уже двадцятий ішов тоді, коли ми востаннє бачились: характер же ваш я вже збагнув. Матуся он пише, що «Дунечка багато може стерпіти». Це я знав, люба! Це я два з половиною роки тому вже знав і відтоді два з половиною роки про те думав, про те саме, що «Дунечка багато може стерпіти». Вже коли пана Свидригайлова, з усіма наслідками, може стерпіти, значить, справді багато може стерпіти. А тепер от уявили, разом із матусею, що й пана Лужина можна стерпіти, того, що викладає теорію про перевагу дружин, узятих із злиднів і облагодіяних чоловіками, та ще й викладає мало не при першій зустрічі. Ну та, правда, він «прохопився», хоч і раціональна людина (так що, може, зовсім і не прохопився, а саме й мав на увазі якнайшвидше все роз’яснити), але ж Дуня, Дуня? Адже для неї він як на видноті, а з ним же жити. Адже вона самий чорний хліб їстиме і водою запиватиме, але ж душу свою не продасть, але ж моральну волю свою не віддасть за комфорт, за весь Шлезвіг-Гольштейн не віддасть,[1-53] а не те що за пана Лужина. Ні, Дуня не така була, скільки я знав, і... ну та вже, звичайно, не змінилася й тепер!.. Що й казати! Тяжкі Свидригайлови! Тяжко за двісті карбованців все життя в гувернантках по губернії тинятися, та я все-таки знаю, що сестра моя радше в негри піде до плантатора[1-54] або в латиші до остзейського німця,[1-55] ніж спідлить дух свій і почуття свої моральні зв’язком з людиною, якої не поважає і з якою їй нічого робити,— навіки, з самої тільки своєї особистої користі! І хай навіть пан Лужин буде весь з найщирішого золота або з цілого діаманта, і тоді не згодиться стати законною наложницею пана Лужина! Чому ж тепер згоджується? В чому ж тут причина? В чому ж розгадка? Справа ясна: для себе, для комфорту свого, навіть для врятування себе від смерті, не продасть себе, а для іншого он і продає! Для любої, для обожнюваної людини, продасть! От у чому вся наша причина й полягає: за брата, за матір продасть! Усе продасть! О, тут ми при нагоді і почуття свої моральні приборкаємо; волю, спокій, навіть совість, все, все на товкучку понесемо. Пропадай життя! Тільки б ті улюблені істоти були щасливі. Мало того, ще й свою власну казуїстику вигадаємо,[1-56] в єзуїтів запозичимо[1-57] і на якийсь час, може, і себе самих заспокоїмо, переконаємо себе, що так треба, справді треба, для доброї мети. Отакі ми і є, і все ясно, як день. Ясно, що тут не хто інший, як Родіон Романович Раскольников є причиною всього і на першому плані стоїть. Аякже, щастя його може влаштувати, в університеті утримувати, компаньйоном зробити в конторі, всю долю його забезпечити, можливо, багатим згодом буде, почесним, поважаним, а може статися, навіть славним громадянином закінчить життя! А мати? Та тут же Родя, неоціненний Родя, первісток! Ну як для того первістка хоч і такою дочкою не пожертвувати! О любі й несправедливі серця! Та де там; ми і від Сонеччиної долі, чого доброго, не відмовимось! Сонечка, Сонечка Мармеладова, довічна Сонечка, аж поки світ стоятиме! А чи ж жертву, жертву ту обидві ви виміряли сповна? Чи правильно це? Чи під силу? Чи на користь? І чи розумно? Та чи знаєте ви, Дунечко, що Сонеччина доля анітрохи не огидніша від долі з паном Лужиним? «Любові тут не може бути», — пише матуся. А що, коли, крім любові, ще й поваги не може бути, а, навпаки, вже є відраза, гидливість і зневага, що ж тоді? А й виходить тоді, що знову-таки «чистоти пильнувати» доведеться. Чи не так, скажете? Розумієте, розумієте, розумієте ви, що означає ця чистота? Чи не розумієте ви, що лужинська чистота така сама, що й Сонеччина, а може, навіть і гірша, паскудніша, підліша, бо ви, Дунечко, все-таки на якийсь комфорт покладаєте надію, а там просто про голодну смерть ідеться! «Дорого, дорого коштує, Дунечко, ця чистота!» Ну, а якщо потім не під силу буде, розкаєтеся? Скорботи ж скільки, туги, прокльонів, сліз, прихованих від усіх, скільки, бо не Марфа ж ви Петрівна? А з матір’ю що тоді буде? Адже ж вона і тепер вже неспокійна, мучиться, а тоді, коли все виразно побачить? А зі мною?.. Та що ж це ви справді про мене подумали? Не хочу я вашої жертви, Дунечко, не хочу, матусю! Не бути цьому, поки я живий, не бути, не бути! Не приймаю!»

1-53

...за весь Шлезвіг-Гольштейн не віддасть... — Шлезвіг-Гольштейн — земля у південній частині Ютландського півострова. 1864 р. через Шлезвіг-Гольштейн воювали Пруссія і Данія. У рік публікації роману (1866) точилася австро-прусська війна, після якої Шлезвіг-Гольштейн перейшов до Пруссії.

1-54

...радше в негри піде до плантатора... — Північно-Американські Сполучені Штати були одною з останніх держав світу, де існувало рабство і, відповідно, жорстока експлуатація праці чорношкірих рабів. Майже одночасно зі скасуванням кріпацтва на теренах Російської імперії (царським указом від 19 лютого 1861 р.) у Північній Америці внаслідок Громадянської війни 1861— 1865 pp. також було офіційно скасовано й фактично ліквідовано рабство.

1-55

...в латиші до остзейського німця... — У прибалтійських (остзейських) губерніях Російської імперії, зокрема на території сучасної Латвії, поміщиками здебільшого були німці. У російській публіцистиці 1860-х років жваво обговорювалося питання про те, як не допустити подальшої поміщицької експлуатації селян після офіційного скасування кріпацтва. Гостру статтю з цього приводу, в якій наводився саме аргумент німецької експлуатації селян-латишів, збиралися друкувати брати Достоєвські у своєму журналі «Время» 1862 p., однак цю статтю не пропустила цензура. «В статье проводится мысль, — писав цензор, — что положение свободных (с 1817 г.) остзейских крестьян хуже, нестерпимее быта наших крепостных» (див.: Русская литература. 1962. № 1. С. 228).

1-56

...власну казуїстику вигадаємо... — Казуїстика (від лат. casus — випадок) — у середньовічній юриспруденції й теології — застосування до окремих випадків загальних догматів; звідси ширше або переносне значення — спритність у доведенні хибних або сумнівних положень.

1-57

...в єзуїтів запозичимо... — Єзуїти (від лат. форми ім’я Ісус — Jesus) — члени католицького «Ордену Ісуса», заснованого у XVI ст. з метою усталення влади католицької церкви, що похитнулася під ударами нового вчення — протестантизму. Задля досягнення цієї мети єзуїти користалися будь-якими засобами. Саме єзуїти сформулювали знамените гасло «Мета виправдовує засоби» (лат. Finis sanctificat media). Його авторство приписується єзуїтському казуїсту Ескобару-і-Мендозі (1589—1669). Ця знаменита фраза увійшла до єзуїтської «Книги моральної теології» (1644) і стала девізом «Ордену Ісуса». Родіон звинувачує Дуню і Соню в запозиченні «казуїстики єзуїтів», хоч сам, як ми далі побачимо, давно вже взяв на озброєння цю ж саму «казуїстику».