Раскольников узяв кашкет і, замислений, рушив до дверей. Вперше за всі ці дні він відчув, що принаймні голова в нього свіжа. «Треба кінчити зі Свидригайловим, — думав він, — і будь-що-будь, якнайшвидше: цей теж, здається, чекає, щоб я сам до нього прийшов». І в цю мить така ненависть піднялася раптом з його стомленого серця, що, можливо, він міг би вбити кого-небудь з цих двох: Свидригайлова або Порфирія. Принаймні він відчув, що коли не тепер, то далі він здатний буде це зробити. «Побачимо, побачимо», — повторював він сам собі.
Та тільки-но він одчинив двері в сіни, як раптом зіткнувся з самим Порфирієм. Той ішов до нього. Раскольников на якусь мить завмер. Було чудно, що він не дуже здивувався Порфирієві і майже його не злякався. Він тільки здригнувсь, але швидко, враз приготувався. «Може, розв’язка! Але як же це він підійшов тихенько, мов кішка, і я нічого не чув. Невже підслухував? »
— Не ждали гостя, Родіоне Романовичу, — скрикнув, сміючись, Порфирій Петрович. — Давно завітати збирався, а це йду мимо, думаю — чому б не зайти хвилин на п’ять навідати. Кудись зібралися? Не затримаю. От тільки одну цигарочку, якщо дозволите.
— Та сідайте, Порфирію Петровичу, сідайте, — запрошував гостя Раскольников, з таким, здавалось, привітним і дружнім виглядом, що, далебі, сам би здивувався, коли б міг подивитись на себе збоку. Рештки самовладання десь із самого дна душі вискрібалися! Отак іноді людина витерпить півгодини смертельного страху перед розбійником, а як прикладуть їй насамкінець ніж до горла, то тут навіть і страх мине. Він прямо сів навпроти Порфирія і, не змигнувши, дивився на нього. Порфирій примружився і почав закурювати цигарку.
«Ну, кажи ж, кажи ж, — начебто так і хотіло вихопитись із серця Раскольникова. — Ну, чого ж, чого ж, чого ж ти нічого не кажеш? »
II
— От, ці цигарки! — заговорив, нарешті, Порфирій Петрович, закінчивши закурювати і віддихнувши, — шкодять же, та ще й як шкодять, а покинути не можу! Кашляю, дерти в горлі почало, і задишка. Я, знаєте, боягуз, поїхав оце до Б-на, — цей кожного хворого minimum по півгодини оглядає;[6-01] то навіть розсміявся, на мене дивлячись: і стукав, і слухав, — вам, каже, між іншим, тютюн вадить; легені розширені. Ну, а як я його кину? Чим заміню? Не п’ю, от і вся біда, хе-хе-хе, що не п’ю, біда! Та все ж це відносно, Родіоне Романовичу, все відносно!
«Що це він, до своєї улюбленої казенщини вдається, чи що!» — з огидою подумав Раскольников. Уся недавня сцена останньої їхньої зустрічі раптом пригадалася йому, і тодішнє почуття хвилею прилило до його серця.
— А я до вас уже заходив позавчора ввечері; ви й не знаєте? — говорив далі Порфирій Петрович, оглядаючи кімнату, — в кімнату, в цю саму, заходив. Теж, як і сьогодні, йду мимо — дай, думаю, візитик йому віддам. Зайшов, а кімната навстіж: оглядівся, почекав та й, служниці вашій не сказавши, пішов собі. Не замикаєте?
Обличчя Раскольникова хмурніло дедалі більше. Порфирій мовби вгадав його думки.
— Пояснити дещо прийшов, голубчику Родіоне Романовичу, поговорити! Змушений і зобов’язаний перед вами до такої розмови, — вів він далі з усмішечкою і навіть злегенька плеснув долонею по коліну Раскольникова, але майже в ту ж мить обличчя його раптом зробилося серйозним і заклопотаним; навіть мовби смутком повилося, на подив Раскольникову. Він ніколи ще не бачив і не підозрівав у нього такого виразу. — Дивна сцена сталася останнього разу між нами, Родіоне Романовичу. Воно, правда, і під час першої нашої зустрічі між нами теж відбувалася дивна сцена; але тоді... Ну, тепер уже все одне до одного! От що: я, може, і дуже винен перед вами; це я відчуваю. Адже як ми розійшлися, чи пам’ятаєте: у вас нерви аж кричать і підколінки тремтять, і в мене нерви кричать і підколінки тремтять. І знаєте, якось воно навіть і непорядно між нами тоді вийшло, не по-джентльменськи. А ми ж все-таки джентльмени; тобто, в усякому разі, передусім джентльмени; це треба пам’ятати. Адже пригадуєте, до чого доходило... зовсім уже навіть і неподобно.
«Що ж це він, за кого мене вважає? » — з подивом запитував себе Раскольников, підвівши голову і пильно дивлячись на Порфирія.
— Я зміркував, що нам тепер краще діяти одверто, — говорив далі Порфирій Петрович, трохи відкинувши голову й опустивши очі, мовби не бажаючи більше бентежити своїм поглядом свою колишню жертву і мовби нехтуючи, своїми колишніми прийомами і хитрощами, — бо такі підозріння і такі сцени довго тривати не можуть. Розвів нас тоді Миколка, а то я й не знаю, до чого б між нами дійшло. Цей клятий міщанин сидів у мене тоді за перегородкою, — можете собі уявити? Ви, звичайно, це вже знаєте; та й самому мені відомо, що він до вас потім заходив; але те, що ви тоді гадали, того не було: ні за ким я не посилав і ніяких розпоряджень я ще тоді не давав. Спитаєте, чому не давав? Та як вам сказати: самого мене це все тоді неначе приголомшило. Я он і по двірників ледве встиг послати. (Адже двірників бачили, либонь, проходячи.) Думка тоді в мене майнула, так собі, швидко, мов блискавка; дуже вже, бачите, був я переконаний тоді, Родіоне Романовичу. Дай же, я думаю, хоч і випущу на якийсь час одне, зате інше вхоплю за хвіст, — а свого, свого принаймні не проґавлю. Дратівливі ви вже дуже, Родіоне Романовичу, зроду; навіть занадто вже, за всіх інших основних властивостей вашої вдачі і серця, які я, тішу себе щодо цього надією, почасти збагнув. Ну, вже, звичайно, і я міг, навіть і тоді, зміркувати, що не завжди так трапляється, щоб отак встала людина та й бовкнула вам усю підноготну. Це хоч і трапляється, особливо коли людину з останнього терпіння виведеш, але в усякому разі рідко. Це і я міг зміркувати. Ні, думаю, мені б хоч рисочку! хоч малюсіньку рисочку, однісіньку, та тільки таку, щоб уже так руками можна взяти було, щоб уже річ була, а не сама тобі психологія. Тому, думав я, якщо людина винна, то вже, звичайно, можна в усякому разі чогось істотного від неї діждатись, дозволено навіть і на найбільш несподіваний результат розраховувати. На вдачу вашу я тоді розраховував, Родіоне Романовичу, найбільш на вдачу! Надіявся вже дуже тоді на вас.
6-01
...