— Та ви... та чого ж ви тепер оце все так говорите, — пробурмотів, нарешті, Раскольников, навіть не обдумавши як слід запитання. «Про що він говорить, — губився він у здогадах, — невже ж справді за невинного мене вважає? »
— Чого так кажу? Я пояснити свої вчинки прийшов, сказати б, за обов’язок святий вважаю. Хочу вам все до останку викласти, як усе було, всю цю історію всього цього тодішнього, так би мовити, затьмарення. Багато примусив я вас перестраждати, Родіоне Романовичу. Я не звір якийсь. Адже ж і я розумію, як ото все перенести людині, пригніченій обставинами, але гордій, владній і нетерпеливій, надто нетерпеливій! Я вас у всякому разі за людину найблагороднішу маю, і навіть із зачатками великодушності, хоч і не згоден з вами в усіх переконаннях ваших, про що за обов’язок вважаю заявити наперед, прямо і з цілковитою одвертістю, бо насамперед не хочу обманювати. Пізнавши вас, став почувати до вас симпатію. Ви, може, сміятиметесь з цих моїх слів? Маєте право. Знаю, що ви мене з першого погляду не полюбили, бо, по суті, не було ж за що і полюбити. Але вважайте як собі знаєте, а я тепер хочу, зі свого боку, всім, що в моїх силах, змінити у вас те враження і довести, що і я людина з серцем та совістю. Щиро кажу.
Порфирій Петрович примовк із гідністю. Раскольников відчув приплив якогось нового переляку. Думка про те, що Порфирій вважає його за невинного, почала зненацька лякати його.
— Розповідати все по порядку, як це почалося тоді, навряд чи потрібно, — вів далі Порфирій Петрович, — я гадаю, навіть і зайве. Та навряд чи й зможу. Бо як це пояснити докладно? Спочатку чутки пішли. Про те, які це були чутки і від кого і коли... і з якого приводу, власне, до вас діло дійшло, — теж, я гадаю, казати зайве. Особисто ж у мене почалося з випадку, з одного цілком випадкового випадку, який однаковою мірою міг трапитись і міг не трапитись, — якого саме? Гм, я гадаю, теж не варт говорити. Все це, і чутки і випадки, збіглися в мене тоді в одну думку. Признаюсь одверто, бо коли вже признаватись, то в усьому, — це я перший на вас тоді і натрапив. От там, скажімо, позначки старої на речах тощо — все це пусте. Таких штук сотню можна налічити. Крім того, мав я нагоду тоді щонайдокладніше довідатись про сцену в конторі кварталу, і теж випадково, і не те щоб так, побіжно, а від розповідача особливого, капітального, який, і сам того не знаючи, на диво цю сцену осмислив. Отак усе це одне до одного, одне до одного, Родіоне Романовичу, голубчику! Ну як тут було не спрямувати свою увагу в певний бік? Зі ста кролів ніколи не складеться кінь, зі ста підозрінь ніколи не складеться доказ, як англійська приказка твердить, та це ж тільки розсудливість каже, а з почуттями ж, з почуттями що накажете вдіяти, бо ж і слідчий — людина. Пригадав я тут і вашу статейку в журналі, пам’ятаєте, ще коли вперше приходили, докладно про неї говорили. Я тоді поглузував, але ж для того тільки, щоб вас на дальше під’юдити. Повторюю, нетерпеливі і хворі ви дуже, Родіоне Романовичу. Що ви сміливі, завзяті, серйозні і... переживали, багато чого переживали, все це я давно вже знав. Мені всі ці переживання знайомі, і статейку вашу я прочитав як знайому. Безсонними ночами і в запалі страшному вона замишлялася, із завмиранням і колотінням серця, з ентузіазмом придушеним. А небезпечний цей придушений, гордий ентузіазм у молоді! Я тоді поглузував, а тепер вам скажу, що дуже мені до серця взагалі, тобто як любителю, ця перша, юна палка проба пера. Дим, туман, струна бринить у тумані.[6-02] Стаття ваша нісенітна і фантастична, але в ній прозирає така щирість, у ній гордість юна і непідкупна, в ній сміливість відчаю; вона похмура, стаття та, але це й добре. Статейку вашу я тоді прочитав, та й відклав набік, і... як відклав її тоді, то й подумав: «Ні, з цією людиною так не минеться!» Ну то як же, скажіть тепер, коли передувало ось таке, та не захопитись було наступним! О господи! Та хіба я кажу що-небудь? Хіба я щось тепер тверджу? Я тільки тоді помітив. Що тут, думаю? Тут нічого, тобто зовсім нічого, і, може, найвищою мірою нічого. Та й захоплюватись отак мені, слідчому, зовсім навіть не годиться: у мене он Миколка на руках, і вже з фактами, — там як собі хочете, а факти! І теж свою психологію підводить; коло нього треба заходитись, бо тут справа життя і смерті. Навіщо я вам тепер усе це пояснюю? А щоб ви знали і з вашим умом і серцем не винуватили мене за моє злісне тоді поводження. Не злісне воно, щиро кажу, хе-хе! Ви що думаєте: я у вас тоді не був з обшуком? Був, був, хе-хе, був, коли ви отут лежали хворий у ліжечку. Не офіціально і не власного персоною, а таки був. До останньої волосинки у вас у кімнаті все було перетрушено, по перших навіть слідах; але — umsonst![*] Думаю: тепер цей юнак прийде, сам прийде, і дуже скоро; коли винен, то вже неодмінно прийде. Інший би не прийшов, а цей прийде. А пам’ятаєте, як пан Разуміхін почав вам проговорюватись? Це ми зробили для того, щоб вас схвилювати, для того ми навмисно й чутку пустили, щоб він вам проговорювався, а пан Разуміхін не така людина, щоб обурення стримати. Панові Замєтову насамперед ваш гнів і ваша одверта сміливість в око впали: ну, як це в трактирі раптом кинути: «Я вбив!» Занадто сміливо, занадто зухвало, і коли, думаю, він винен, то це страшний боєць! Так тоді й подумав. Чекаю! Чекаю на вас з усіх сил, а Замєтова ви тоді просто ошелешили і... та в тому ж і штука, що вся ця проклята психологія на два кінці! Ну, отож чекаю я на вас, аж дивлюсь, вас Бог і присилає — ідете! Так у мене серце й заколотилося. Ех! Ну, чого вам було тоді приходити? Сміх отой, сміх ваш, тільки-но ввійшли тоді, пам’ятаєте, та так наче крізь скло я все тоді й побачив, а коли б не сподівався я вас таким особливим чином, і в сміху вашому нічого б не помітив. Он воно що значить під настроєм бути. І пан Разуміхін тоді, — ага! а камінь же, камінь же, пам’ятаєте, камінь той, під яким речі оті сховані? Ну, от наче виразно бачу його, де-небудь там, на городі, — на городі ж, казали ви тоді Замєтову, а потім у мене, вже вдруге? А як почали ми тоді ту вашу статтю розбирати, як почали ви пояснювати — то отак кожне слово ваше подвійно розумієш, наче під ним друге сидить! Ну от, Родіоне Романовичу, отак я й дійшов до останніх стовпів, та раптом стукнувся лобом і схаменувся. Ні, кажу, що це я! Адже коли забажати, то все це, кажу, до останньої дрібниці можна в інший бік витлумачити, навіть ще натуральніше вийде. Мука! «Ні, думаю, мені б краще вже рисочку!..» Та як почув тоді про ці дзвінки, то весь навіть так і завмер, навіть дрож пройняв. «Ну, думаю, ось вона, рисочка, і є! Вона! » Та вже й не міркував я тоді, просто не хотів. Тисячу б карбованців у ту мить я дав, своїх власних, щоб тільки на вас своїми очима подивитись: як ви тоді сто кроків з міщанином поряд ішли, після того, як він вам «убивця» в очі сказав, і нічого в нього, аж цілих сто кроків, спитати не посміли!.. Ну, а холод отой у спинному мозку? Дзвінки оті, у хворобі, в напівмаренні? Отже, Родіоне Романовичу, чого ж вам після того й дивуватись, що я з вами тоді такі жарти заводив? І чого ви самі в той самий час прийшли? Адже й вас хтось начебто підштовхував, їй-богу, і коли б не розвів нас Миколка, то... а Миколку ж тоді пам’ятаєте? Добре запам’ятали? Та це ж був грім! Адже це грім ударив із хмари, громова стріла! Ну, а як я його зустрів? Стрілі тій і на стілечки не повірив, ви ж самі бачили! Та де там! Уже потім, після вас, коли він став дуже й дуже доладно на деякі пункти відповідати, так що я сам здивувався, і тоді й на копійку йому не повірив! От що значить укріпився, мов адамант.[6-03] Ні, думаю, морген фрі! який уже тут Миколка!
6-02