— Пан Разуміхін! — скрикнув Порфирій Петрович, мовби зрадівши запитанню Раскольникова, який досі мовчав, — хе! хе! хе! Та пана Разуміхіна треба було відсторонити: де два б’ються, третій не встрявай. Пан Разуміхін не та людина, та й стороння, прибіг до мене весь такий блідий... Ну та бог з ним, чого його сюди уплутувати! А щодо Миколки, то чи хочете знати, що це за сюжет, у тому вигляді тобто, як я його розумію! Передусім це ще дитина нетямуща, і не те щоб боягуз, а так, мовби художник якийсь. Далебі, ви не смійтесь, що я його так змальовую. Невинний і до всього податливий. Серце має; фантаст. Він і до співу, він і до танцю, він і казки, кажуть, так розповідає, що з інших місць сходяться слухати. І до школи ходити, і реготати до знемоги через те, що пальця покажуть, і пиячити до нестями, не те щоб від розпусти, а так, коли-не-коли, якщо напоять, по-дитячому ще. Він тоді он і вкрав, а й сам цього не знає; бо «коли на землі лежало, хіба це вкрав?» А чи відомо вам, що він з розкольників, та й не те щоб з розкольників, а просто сектант; у нього в роді бігуни бували, і сам він ще недавно в селі аж два роки у якогось старця під духовним проводом перебував.[6-04] Усе це я від Миколки і від зарайських його дізнався. Та де там! просто в пустиню тікати хотів! Горів цим хлопець, ночами Богу молився, книги старі, «правдиві» читав і зачитувався. Петербург на нього дуже вплинув, особливо жінки, ну й горілка. Податливий, і старця і все забув. Відомо мені, що його художник один тут полюбив, до нього ходити почав, аж тут оця пригода і трапилась! Ну, злякався — вішатись! Тікати! Що ж робити з уявленням, яке склалося в народі про нашу юридистику! Іншому ж страшне саме те слово «засудять ». Хто винен? Побачимо, що нові суди скажуть. Ой, дав би Бог! Ну от; у в’язниці і згадав він, певно, тепер святого старця; Біблія теж з’явилася знову. Чи знаєте ви, Родіоне Романовичу, що означає у деяких з них «постраждати»? Це не те щоб за когось там, а так просто «постраждати треба»; страждання, отже, прийняти, а від властей — то тим краще. Сидів у мій час один такий найсмиренніший арештант цілий рік у в’язниці, на печі ночами все Біблію читав, ну й зачитався, і зачитався, знаєте, зовсім, та так, що ні з того ні з сього згріб цеглину і кинув у начальника, хоч той нічим його не скривдив. Та і як кинув: навмисно на аршин мимо, щоб шкоди не заподіяти! Ну, звісно, що чекає арештанта, який зізброєю кидається на начальство: і «прийняв, отже, страждання». Так от, я і підозріваю тепер, що Миколка хоче «страждання прийняти» або щось подібне до цього. Це я напевно, навіть із фактів знаю. Він тільки не знає, що я знаю. Що, хіба не припускаєте, щоб з такого люду виходили характери фантастичні? Ще й скільки. Старець тепер знову почав діяти, особливо ж після петлі пригадався. А втім, сам мені все розповість, прийде. Ви гадаєте, витримає? Заждіть, ще зречеться! З години на годину чекаю, що прийде зізнання зрікатись. Я цього Миколку полюбив і його досконально досліджую. І що б ви думали! Хе! хе! На деякі пункти вельми доладно мені відповідав, очевидно потрібні відомості дістав, хитро приготувався; ну а в інших пунктах просто мов у калюжу, нічогісінько не знає, не відає, та й сам не підозріває, що не відає! Ні, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка! Тут справа фантастична, темна, справа сучасна, нашого часу випадок, коли помутилось серце людське; коли цитується фраза, що кров «освіжає»; коли все життя проповідується в комфорті. Тут книжні мрії, тут теоретично подразнене серце; тут видно відвагу на перший крок, але відвагу своєрідну, — зважився, та й наче з гори скотився або з дзвіниці впав, і на злочин не своїми наче ногами прийшов.
Двері за собою забув зачинити, а вбив, двох убив, за теорією. Вбив, та й грошей взяти не зумів, а що встиг забрати, то під камінь одніс. Мало було йому, що муку витерпів, коли за дверима сидів, а у двері добивались і дзвоник калатав, — ні, він згодом уже в порожню квартиру, в напівмаренні, пригадати цей дзвоник іде, холоду, що по спині пробігає, знову відчути з’явилась потреба... Ну та це, щоправда, у хворобі, а то он ще: вбив, та за чесну людину себе має, людей зневажає, блідим ангелом ходить, — ні, який уже тут Миколка, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка!
Ці останні слова, після всього раніше сказаного і такого схожого на зречення, були занадто вже несподівані. Раскольников увесь затремтів, неначе пронизало його щось.
— То... хто ж убив?.. — спитав він, не витримавши, придушеним голосом. Порфирій Петрович навіть відхитнувся до спинки стільця, немовби страшенно несподіваним і дивним було для нього це запитання.
6-04