Раскольников сумно мовчав, похиливши голову; він довго думав, і, нарешті, знов усміхнувся, але усмішка його була вже покірлива і тужна:
— Е, не треба! — промовив він, начебто вже зовсім не криючись від Порфирія. — Не варто! Не треба мені зовсім вашої знижки!
— Ну, оцього ж я й боявся! — гаряче і мовби мимоволі вигукнув Порфирій, — оцього ж я й боявся, що не треба вам нашої знижки.
Раскольников сумно і виразисто подивився на нього.
— Ой, життям не гребуйте! — говорив далі Порфирій, — багато його попереду ще буде. Як це не треба знижки, як це не треба! Нетерплячий ви який!
— Чого попереду багато буде?
— Життя! Ви що за пророк такий, чи ж багато знаєте? Шукайте і знайдете.[6-05] Вас, може, Бог на цьому й чекав. Та й не навіки вони, кайдани...
— Знижка буде... — засміявся Раскольников.
— А що, сорому буржуазного, чи що, злякались? Це може бути, що й злякалися, та самі того не знаєте, — бо молодість! А все-таки не вам би боятися чи там соромитись винитися.
— Е-ех, наплювать! — зневажливо й з огидою прошептав Раскольников, мовби не бажаючи далі говорити. Він знову підвівся, наче хотів кудись іти, але враз же й сів; видно було, що він у розпачі.
— Ото ж то й воно, що наплювати! Зневірились, та й думаєте, що я вам грубо лещу; та чи ж багато ви он і жили? Чи ж багато тямите? Теорію вигадав, та й соромно стало, що зірвалось, що дуже вже неоригінально вийшло! Вийшло воно мерзотно, це правда, та ви ж все-таки не безнадійний мерзотник. Зовсім не такий уже мерзотник! Принаймні довго себе не морочив, враз до останніх стовпів дійшов. Адже я вас за кого вважаю? Я вас вважаю за одного з тих, кого хоч за кишки тягни, а він собі стоятиме та з усмішкою дивитиметься на своїх катів, — якщо тільки віру або Бога знайде. Ну, й знайдіть, і житимете. Вам, по-перше, давно вже повітря перемінити треба. Що ж, страждання теж річ добра. Постраждайте. Миколка, он, можливо, й правий, коли страждання прагне. Знаю, що не вірується, — а ви не мудруйте лукаво; віддайтесь життю просто, не роздумуючи; не турбуйтесь, — прямо на берег винесе і на ноги поставить. На який берег? А звідки я знаю? Я тільки вірю, що вам ще довго жити. Знаю, що ви слова мої зараз вважаєте за рацію якусь завчену; та, може, потім згадаєте, згодиться колись; тим-то й кажу. Ще добре, що ви тільки бабисько оте вбили. А що, коли б вигадали ви іншу теорію: чого доброго, ще і в сто мільйонів раз неподобніше б учинили! Ще Богові, може, треба дякувати; звідки ви знаєте: може, вас Бог для чогось і береже. А ви велике серце майте та менше бійтеся. Великої кари, що чекає на вас, злякалися? Ні, тут уже сором лякатись. Коли зробили такий крок, то вже кріпіться. Тут уже справедливість. От і відбудьте те, чого вимагає справедливість. Знаю, що не вірите, а, їй-богу, життя винесе. Самому потім злюбиться. Вам тепер тільки повітря треба, повітря, повітря!
Раскольников навіть здригнувся.
— Та ви ж то хто такий, — скрикнув він, — ви що за пророк? З височини якого це супокою величавого ви мені премудрі пророцтва вирікаєте?
— Хто я? Я кінчена людина, от і все. Людина, яка, можливо, відчуває і співчуває, можливо, дещо й знає, але вже зовсім кінчена. А ви — інша річ: вам Бог життя приготував (хтозна, може й у вас так тільки димом зійде, нічого не буде). Ну що ж з того, що ви в другий розряд людей перейдете? Не за комфортом же шкодувати, вам ото з вашим серцем? Що ж з того, що вас, може, надто довго ніхто не побачить? Не в часі річ, а у вас самому. Станьте сонцем, вас усі й побачать. Сонцю насамперед треба бути сонцем. Ви чого знов усміхаєтесь: що я такий Шіллер? І готовий закластися, гадаєте, що я до вас тепер підлещуюсь. А що ж, може, й справді підлещуюсь, хе! хе! хе! Ви мені, Родіоне Романовичу, на слово краще й не вірте, краще навіть і ніколи не вірте цілком, — це вже така моя вдача, згоден; тільки от що додам: наскільки я негідний і наскільки я чесний, самі, здається, можете зміркувати!
— Ви коли мене думаєте арештувати?
— Та днів з півтора або зо два можу ще дозволити вам погуляти. Подумайте-но, голубчику, Богові помоліться. Та й вигідніше, їй-богу, вигідніше.
— А що, як утечу? — якось чудно усміхаючись, спитав Раскольников.
— Ба ні, не втечете. Мужик утече, модний сектант утече — чужої думки лакиза, — бо йому тільки кінчик пальчика, як мічманові Дірці,[6-06] показати, то він на все життя в що хочете повірить! А ви ж он вашій теорії вже більше не вірите, — з чим же ви втечете? Та й що вам дасть втеча? Втікачем бути гидко і важко, а вам же насамперед життя треба, становища певного, повітря відповідного, ну а чи ваше ж там повітря? Втечете і самі повернетесь. Без нас вам не обійтися. А коли посаджу я вас у в’язницю — ну місяць, ну два, ну три посидите, а тоді раптом і згадаєте моє слово, самі й прийдете, та ще, чого доброго, для самого себе несподівано. Самі ще за годину якусь не знатимете, що винитися прийдете. Я навіть переконаний, що ви «страждання прийняти надумаєте»; мені на слово тепер не вірите, а самі на тому станете. Бо страждання, Родіоне Романовичу, велика річ; ви не дивіться, що я такий гладкий зробився, дарма, зате знаю; не смійтеся з цього, в стражданні є ідея. Миколка має рацію. Ні, не втечете, Родіоне Романовичу.
6-05
6-06