Але ж, одначе, що може бути між ними спільного? Навіть і злочини в них не могли бути однаковими. Цей чоловік до того ж був дуже неприємний, очевидно надзвичайно розпусний, неодмінно хитрий і облудний, можливо і злий. Про нього багато говорять такого. Правда, він клопотався за дітей Катерини Іванівни; та хто знає, для чого і що це може означати? У цього чоловіка завжди ото якісь наміри і проекти.
Зринала раз у раз в усі ці дні в Раскольникова ще одна думка і страшенно його непокоїла, хоч він навіть старався гнати її від себе, така вона тяжка була для нього. Він думав іноді: Свидригайлов увесь час крутився коло нього, та й тепер крутиться; Свидригайлов дізнався про його таємницю; Свидригайлов мав замір проти Дуні. А що коли й тепер має? Чи не напевно можна сказати, що має. А що коли тепер, довідавшись про його таємницю і таким чином здобувши над ним владу, він схоче використати її як зброю проти Дуні?
Думка ця іноді, навіть уві сні, мучила його, але вперше вона зринула в нього так свідомо й виразно якраз тепер, коли він ішов до Свидригайлова. Сама вже думка ця доводила його до чорної люті. По-перше, тоді вже все зміниться, навіть в його власному становищі: треба одразу ж відкрити таємницю Дуні. Треба, може, виказати самого себе, щоб утримати Дунечку від якого-небудь необачного кроку. Лист? Сьогодні вранці вона одержала якогось листа! Від кого в Петербурзі могла б вона одержувати листи? (Лужин хіба?) Правда, там стереже Разуміхін; але Разуміхін нічого не знає. Може, слід відкритись і Разуміхіну? Раскольников подумав про це з огидою.
В усякому разі Свидригайлова треба побачити якнайшвидше, остаточно вирішив він. Хвалити Бога, тут не стільки потрібні подробиці, скільки суть справи; але якщо, якщо тільки він здатний, якщо Свидригайлов якось інтригує проти Дуні — то...
Раскольников так втомився за весь цей час, за весь цей місяць, що вже не міг вирішувати тепер подібних питань інакше, як в один тільки спосіб: «Тоді я вб’ю його», — подумав він у холодному відчаї. Тяжке почуття стиснуло йому серце; він спинився посеред вулиці і став роздивлятись, якою дорогою він іде і куди він потрапив? Він був на -ському проспекті, кроків за тридцять або за сорок від Сінної, яку проминув. Увесь другий поверх будинку ліворуч займав трактир. Усі вікна були відчинені навстіж; у трактирі, судячи з того, як мелькали у вікнах фігури, було повно-повнісінько. В залі виводили пісень наймані співаки, вигравали кларнет і скрипка, гримів турецький барабан,[6-07] верещали жінки. Він хотів повернути назад, дивуючись, чого він зайшов на -ський проспект, аж раптом, в одному з крайніх відчинених вікон трактиру, побачив біля самого вікна за чайним столом Свидригайлова, з люлькою в зубах. Це страшенно, до жаху вразило його. Свидригайлов зі свого місця стежив за ним і розглядав його, не озиваючись, і, що теж вразило Раскольникова, здається, хотів вставати, щоб встигнути потихеньку вийти, поки його не помітили. Раскольников одразу ж удав, ніби не помітив його і дивився замислено вбік, а сам, як і до того, стежив за ним краєчком ока. Серце його тривожно колотилося. Так воно і є: Свидригайлов, очевидно, не хоче, щоб його бачили. Він витяг з рота люльку і вже хотів сховатись; але, підвівшись і відсунувши стілець, мабуть, раптом помітив, що Раскольников його бачить і спостерігає. Між ними відбулося щось подібне до сцени їх першої зустрічі у Раскольникова, коли той спав. Лукава усмішка з’явилася на обличчі Свидригайлова і робилася чимраз ширшою. І той і другий знали, що обидва бачать і стежать один за одним. Нарешті, Свидригайлов гучно зареготав.
— Ну, ну! заходьте вже, коли хочете; я тут! — гукнув він з вікна.
Раскольников піднявся в трактир.
Він знайшов його в дуже маленькій задній кімнаті з одним вікном, вхід у яку був із великої зали, де за двадцятьма маленькими столиками, під викрики хвацького хору, пили чай купці, чиновники і безліч різного люду. Звідкись долинав стукіт більярдних куль... На столику перед Свидригайловим стояла почата пляшка шампанського і склянка, до половини наповнена вином. У кімнаті були ще хлопчик-шарманщик з маленьким ручним органчиком і рум’яна, що аж пашіла здоров’ям, дівчина в підтиканій смугастій спідниці і в тирольському капелюшку зі стрічками,[6-08] співачка, років вісімнадцяти, яка, незважаючи на викрики хору в другій кімнаті, співала під акомпанемент органщика досить сиплим контральто якусь лакейську пісню.
6-07
6-08