— Ну й годі! — перебив її Свидригайлов, коли зайшов Раскольников.
Дівчина одразу ж перестала співати і стояла в шанобливому чеканні. Співала вона своєї римованої лакейщини теж з якимсь серйозним і шанобливим виразом на обличчі.
— Гей, Пилипе, склянку! — гукнув Свидригайлов.
— Я не питиму, — сказав Раскольников.
— Як хочете, я не для вас. Пий, Катю! Сьогодні нічого більше не потрібно буде, іди! — Він налив їй повну склянку вина і поклав жовтеньку кредитку.[6-09] Катя випила склянку разом, як п’ють вино жінки, тобто не відриваючись, ковтнувши разів зі двадцять, взяла гроші, поцілувала у Свидригайлова руку, яку той дуже серйозно дозволив поцілувати, і вийшла з кімнати, а за нею почвалав і хлопчисько з органом. Обох їх привели з вулиці. Свидригайлов і тижня не жив у Петербурзі, а все вже навколо нього було на якійсь патріархальній нозі. Трактирний лакей, Пилип, теж був уже «знайомий» і помітно підлещувався. Двері в кімнату замикалися; Свидригайлов у цій кімнаті був як удома і проводив в ній чи не цілі дні. Трактир був брудний, паскудний, ґатунку навіть нижче середнього.
— Я до вас ішов і вас розшукував, — почав Раскольников, — але чого це я тепер раптом завернув на -ський проспект з Сінної! Я ніколи сюди не завертаю і не заходжу. Я завертаю з Сінної праворуч. Та й дорога до вас не сюди. І тільки завернув, от і ви! Дивно!
— Чом же ви прямо не скажете: чудо!
— Тому що це, може, тільки випадок.
— Але ж і вдача яка в усіх цих людей! — зареготав Свидригайлов, — не признається, хоч би в душі й вірив у чудо! Адже ж самі кажете, що, «може», тільки випадок. І які тут усе боягузи щодо своєї власної думки, ви й уявити собі не можете, Родіоне Романовичу! Я не про вас. Ви маєте власну думку і не побоялися мати її. Тим ви й викликали в мене цікавість.
— Більш нічим?
— Та й цього ж досить.
Свидригайлов був, очевидно, в збудженому стані, але тільки трошечки; вина випив він лише півсклянки.
— Мені здається, ви прийшли до мене раніше, ніж довідались, що я здатний мати те, що ви називаєте власного думкою, — зауважив Раскольников.
— Ну, тоді була інша річ. У кожного свої кроки. А відносно чуда скажу вам, що ви, здається, ці останні два-три дні проспали. Я сам призначив вам цей трактир, і ніякого тут чуда не було, що ви просто сюди прийшли; сам розтлумачив вам, як сюди пройти, де саме цей трактир, і сказав години, коли мене можна тут застати. Пригадуєте?
— Забув, — відповів з подивом Раскольников.
— Вірю. Два рази я вам говорив. Адреса відчеканилась у вас у пам’яті механічно. Ви й завернули сюди механічно, а тимчасом точно за адресою, самі того не знаючи. Я, й кажучи вам тоді, не надіявся, що ви мене зрозуміли. Дуже вже ви себе виказуєте, Родіоне Романовичу. Та от ще: я певен, що в Петербурзі багато людей на ходу розмовляють самі з собою. Це місто напівбожевільних. Коли б у нас були науки, то медики, юристи і філософи могли б зробити в Петербурзі найцінніші дослідження, кожний за своєю спеціальністю. Мало де знайдеться стільки темних, різких і чудних впливів на душу людську, як у Петербурзі. Чого варті самі лиш кліматичні впливи! Тимчасом це адміністративний центр усієї Росії, і характер його має відбиватися на всьому. Та не в тому тепер річ, а в тому, що я вже кілька раз дивився на вас збоку. Вийшовши з дому, — ще тримаєте голову прямо. Зробивши якісь двадцять кроків, ви вже її опускаєте, руки закладаєте назад. Ви дивитесь і, очевидно, ні перед собою, ні з боків уже нічого не бачите. Нарешті, починаєте ворушити губами і розмовляєте самі з собою, причому іноді ви звільняєте руку і декламуєте, нарешті зупиняєтесь посеред вулиці надовго. Це дуже погано. Може, вас дехто помічає й крім мене, а це вже невигідно. Мені, власне кажучи, однаково, і я вас не вилікую, але ви, звичайно, мене розумієте.
— А ви знаєте, що за мною стежать? — спитав Раскольников, допитливо на нього позираючи.
— Ні, нічого не знаю, — начебто з подивом відповів Свидригайлов.
— Ну, то й дамо мені спокій, — нахмурившись, пробурмотів Раскольников.
— Гаразд, дамо вам спокій.
— Скажіть краще, якщо ви сюди приходите пити і самі мені призначали двічі, щоб я до вас сюди ж таки прийшов, то чому ви тепер, коли я дивився у вікно з вулиці, ховалися і хотіли піти? Я це дуже добре помітив.
— Хе! хе! А чому ви, коли я тоді стояв у вас на порозі, лежали на своїй софі, заплющивши очі, й удавали, що спите, а тимчасом ви зовсім не спали? Я це дуже добре помітив.
— Я міг мати... причини... ви самі це знаєте.
— І я міг мати свої причини, хоч ви їх і не узнаєте.