Раскольников поставив правий лікоть на стіл, підпер пальцями правої руки знизу своє підборіддя і пильно втупився у Свидригайлова. Він розглядав якийсь час його обличчя, яке вражало його вже й раніше. Це було якесь дивне обличчя, схоже начебто на маску: біле, рум’яне, з рум’яними, ясно-червоними губами, з ясно-білявою бородою, обрамлене досить ще густим білявим волоссям. Очі були якісь уже занадто голубі, а погляд їх якийсь занадто важкий і нерухомий. Щось було дуже неприємне в цьому вродливому і надзвичайно моложавому, зважаючи на його справжній вік, обличчі. Одяг Свидригайлова був франтівський, літній, легкий, особливо шикував він білизною. На пальці був величезний перстень із дорогим каменем.
— Та невже ж мені і з вами ще теж треба возитись, — сказав раптом Раскольников, з гарячковим нетерпінням виходячи на відвертість, — хоч ви, можливо, і найбільш небезпечна людина, якщо забажаєте шкодити, та я не хочу ламати себе більше. Я вам покажу зараз, що не так дорожу собою, як ви, певно, думаєте. Знайте ж, я прийшов до вас одверто сказати, що коли ви й досі плекаєте свій давній замір щодо моєї сестри і коли для цього думаєте з дечого скористатись, з того, що відкрито останнім часом, то я вас уб’ю, перш ніж ви мене у в’язницю засадите. Моє слово тверде: ви знаєте, що я зумію його додержати. Друге, коли маєте мені щось заявити, — бо мені весь цей час здавалося, що ви начебто хочете мені щось сказати, — то кажіть швидше, бо час дорогий і, можливо, дуже скоро буде пізно.
— Та куди це ви так поспішаєте? — спитав Свидригайлов, з цікавістю розглядаючи його.
— У кожного свої кроки, — похмуро і нетерпеливо промовив Раскольников.
— Ви самі ж викликали зараз на одвертість, а на перше ж запитання і не хочете відповісти, — зауважив Свидригайлов, усміхаючись. — Вам усе здається, що в мене якісь заміри, а тому й дивитесь на мене підозріливо. Що ж, це цілком зрозуміло у вашому становищі. Та хоч як я бажаю зійтися з вами, але ж і рота не відкрию, щоб переконувати вас у протилежному. їй-богу, справа не варта заходу, та й говорити з вами я ні про що таке особливе не мав наміру.
— Навіщо ж у такому разі я був вам такий потрібний? Адже ви коло мене так упадали?
— Та просто як цікавий суб’єкт для спостережень. Мені сподобались ви фантастичністю вашого становища — от чим! Крім того, ви брат особи, яка мене дуже цікавила, і, нарешті, від самої цієї особи свого часу я дуже багато і часто чув про вас, з чого й зробив висновок, що ви маєте на неї великий вплив; хіба цього мало? Хе-хе-хе! А проте, признаюсь, ваше запитання для мене дуже складне, і мені важко на нього вам відповісти. Ну от, наприклад, ви ж ішли до мене тепер не лише в справі, а й за чимсь новеньким? Адже так? Так? — наполягав Свидригайлов з лукавою усмішкою, — ну уявіть же собі після цього, що я сам, ще сюди їхавши, у вагоні, на вас же розраховував, що ви мені теж скажете що-небудь новеньке і що мені у вас же пощастить дещо запозичити! От які ми багачі!
— Що ж саме запозичити?
— Та як вам сказати? Хіба я знаю, що саме? Бачите, в якому поганенькому трактириську весь час просиджую, і це мені подобається, тобто не те щоб подобалось, а так, треба ж десь сидіти. Ну от хоча б оця бідолашна Катя — бачили?.. Ну, був би я, наприклад, хоча б обжера, клубний гастроном,[6-10] а то он що я можу їсти! (Він тицьнув пальцем у куток, де на невеличкому столику, на маленькому жерстяному блюді, лежали залишки жахливого біфштекса з картоплею.) До речі, ви обідали? Я перекусив і більше не хочу. Вина, наприклад, зовсім не п’ю. Крім шампанського, ніякого, та й шампанського за цілий вечір одну склянку, і то голова болить. Це я тепер, щоб підмонтуватись, звелів подати, бо я збираюсь в одне місце і ви бачите мене в особливому настрої. Я через те ото й сховався, мов школяр, бо думав, що ви мені перешкодите; та, здається (він витяг годинника), можу побути з вами цілу годину; тепер пів на п’яту. Вірите, ну, хоч би щось там було; ну поміщиком бути, ну батьком, ну уланом, фотографом, журналістом... н-нічого, ніякої спеціальності! Іноді навіть нудно. Далебі, думав, що ви мені скажете щось новеньке.
— Та хто ви такий і чого сюди прибули?
— Я хто такий? Ви знаєте: дворянин, служив два роки в кавалерії, потім так отут у Петербурзі вештався, потім одружився з Марфою Петрівною і жив у маєтку. Ось моя біографія!
— Ви, здається, картяр?
— Ні, який я картяр. Шулер — не картяр.
— А ви були шулером?
— Еге ж, був шулером.
— Що ж, вас часом били?
— Траплялося. А що?
— Ну, виходить, викликати на дуель могли... та й взагалі, оживляє.
— Не заперечую та до того ж не майстер я філософувати. Признаюсь вам, я сюди, мабуть, більше задля жінок приїхав.
6-10