— Тільки що поховавши Марфу Петрівну?
— Атож, — усміхнувся з переконливою одвертістю Свидригайлов. — То що ж? Ви, здається, бачите щось погане в тому, що я про жінок так кажу?
— Тобто бачу я чи ні погане в розпусті?
— В розпусті! Ну, он ви куди! А втім, по черзі відповім вам відносно жінок взагалі; знаєте, я маю настрій побалакати. Скажіть, для чого я буду себе стримувати? Навіщо ж уникати жінок, коли я хоч до них охочий? Принаймні — заняття.
— То ви тут тільки на саму розпусту і надієтесь!
— Ну то що ж, ну й на розпусту. Далася їм розпуста. Але ж люблю принаймні пряме запитання. В цій розпусті принаймні є щось постійне, основане навіть на природі, що не піддається фантазії, щось таке, що завжди жаринкою розпаленою жевріє в крові, що завжди підпалює, що і довго ще, і з роками, можливо, не так швидко заллєш. Згодьтесь самі, хіба це не своєрідне заняття?
— Чого ж тут радіти? Це хвороба, і небезпечна.
— А, он ви куди? Я згоден, що це хвороба, як і все, що надміру, — а тут неодмінно доведеться переступити міру, — але ж це, по-перше, в одного так, в іншого інакше, а по-друге, звичайно, в усьому додержуй міри, обачливості, хоч і підлої, та що ж робити? Адже коли б не було цього, то застрелитись, певно, довелось би. Я згоден, що порядна людина мусить нудитись, але ж...
— А ви могли б застрелитись?
— Ну от! — з огидою відпарирував Свидригайлов, — зробіть ласку, не говоріть про це, — додав він поквапливо і навіть без усякого фанфаронства,[6-11] яке відчувалося в усіх його попередніх словах. Він навіть на обличчі наче змінився. — Признаюсь в непростимій слабості, та що подієш: боюся смерті і не люблю, коли говорять про неї. Чи знаєте, що я містик почасти?
— А! привиди Марфи Петрівни! Що ж, і досі з’являються?
— Хай їм, не згадуйте; в Петербурзі ще не було; та і хай їм чорт! — скрикнув він з якимсь роздратуванням. — Ну, давайте краще про це... а втім... Гм! Ех, мало часу, не можу я з вами довго бути, а шкода! Було б що сказати.
— А що у вас, жінка?
— Еге ж, жінка, так, несподіваний один випадок... ні, я не про те.
— Ну, а мерзотність усієї цієї обстановки вас уже не обходить? Уже втратили силу спинитись?
— А ви й на силу претендуєте? Хе-хе-хе! Здивували ж ви мене зараз, Родіоне Романовичу, хоч я й наперед знав, що це так буде. Ви ж твердите мені про розпусту і про естетику! Ви — Шіллер, ви — ідеаліст! Усе це, звичайно, так і повинно бути, і треба було б дивуватись, коли б воно було інакше, та, проте, якось усе-таки чудно насправді... Шкода, що мало часу, бо ви самі дуже, дуже цікавий суб’єкт! А до речі, ви любите Шіллера? Я страшенно люблю.
— Але ж який ви одначе фанфарон! — з якоюсь огидою промовив Раскольников.
— Ну, їй-богу ж, ні!— зареготавши, відповів Свидригайлов, — а втім, не заперечую, хай і фанфарон; та чому ж і не пофанфаронити, коли нікому шкоди від того. Я сім років прожив у маєтку в Марфи Петрівни, а тому, натрапивши тепер на розумну людину, як ви, — на розумну і найвищою мірою цікаву, просто радий побалакати, та, крім того, випив ці півсклянки вина і вже трошечки в голову вдарило. А головне, є одна обставина, яка мене дуже монтувала, але про яку я... не скажу. Куди ж ви? — злякано спитав раптом Свидригайлов.
Раскольников почав підводитись. Йому зробилось і тяжко, і задушно, і трохи ніяково, що він прийшов сюди. Тепер він упевнився, що Свидригайлов найпустіший і найнікчемніший лиходій у світі.
— Е-ех! Та посидьте, залишіться, — упрошував Свидригайлов, — звеліть собі принести хоча б чаю. Ну посидьте, ну, я не буду дурниць верзти, про себе тобто. Я вам що-небудь розповім. Ну, хочете, я вам розповім, як мене жінка, висловлюючись у вашому стилі, «рятувала»? Це буде навіть відповіддю на ваше перше запитання, бо особа ця — ваша сестра. Можна розповідати? Та й час уб’ємо.
— Розповідайте, але я сподіваюсь, ви...
— О, не турбуйтесь! До того ж Євдокія Романівна навіть у такій поганій і пустій людині, як я, може викликати саму тільки найглибшу повагу.
IV
— Ви, можливо, знаєте (а втім, я ж сам вам і розповідав), — почав Свидригайлов, — що я сидів тут у борговій тюрмі, за великий борг, зовсім не маючи звідки взяти хоч трохи грошей, щоб його сплатити. Не варт вдаватись у подробиці того, як викупила мене тоді Марфа Петрівна; чи знаєте, до якої міри засліплення може іноді покохати жінка? Це була жінка чесна, досить недурна (хоч і зовсім неосвічена). Уявіть же собі, що ця дуже ревнива і чесна жінка дійшла до того, що погодилась, після багатьох жахливих сцен і докорів, на своєрідний контракт зі мною, якого й додержувала протягом усього нашого шлюбу. Річ у тому, що вона була набагато старша від мене, крім того, завжди тримала в роті якусь гвоздичку. Я мав стільки свинства в душі і своєрідної чесності, щоб заявити їй прямо, що вірним цілком їй бути не можу. Це признання довело її до нестями, але, здається, моя груба одвертість їй до деякої міри сподобалася: «Отже, мовляв, не хоче обманювати, коли наперед так заявляє», — ну, а для ревнивої жінки це найголовніше. Після довгих сліз склався між нами отакий собі неписаний контракт: перше, я ніколи не покину Марфу Петрівну і назавжди залишусь її чоловіком; друге, без її дозволу не виїду нікуди; третє, постійної коханки не заведу ніколи; четверте, за це Марфа Петрівна дозволяє мені накидати оком іноді на якусь із покоївок, але не інакше як з її відома; п’яте, боронь мене Боже полюбити жінку нашого кола; шосте, якщо трапиться таке, боронь Боже, що прийде до мене коли-небудь кохання, велике й серйозне, то я повинен відкритись Марфі Петрівні. А втім, щодо останнього пункту Марфа Петрівна була весь час досить спокійна; це була розумна жінка, отже, й не могла ж на мене дивитись інакше, як на розпусника, потіпаку, що неспроможний полюбити серйозно. Але розумна жінка і ревнива жінка — різні речі, і в тому ж і біда. Проте, щоб безсторонньо робити висновок про декотрих людей, треба заздалегідь одмовитись від деяких упереджених поглядів і від повсякденної звички до людей і предметів, що весь час нас оточують. На вашу думку, більш ніж на чию іншу, я маю право покладатись. Може, ви вже дуже багато чули про Марфу Петрівну смішного і безглуздого. Справді, у неї були деякі дуже смішні звички; але скажу вам прямо, що я щиро шкодую про незчисленні прикрості, яких я був причиною. Ну, й досить, здається, для цілком пристойного oraison funèbre[*] найніжнішій дружині найніжнішого чоловіка. Коли виникали між нами сварки, я здебільшого мовчав і не роздратовувався, і це джентльменничання майже завжди досягало мети; воно на неї впливало і їй навіть подобалося; часом вона мною навіть пишалася. Але сестриці вашої все-таки не перенесла. І як це сталося, що вона ризикнула взяти таку красуню у свій дім, у гувернантки! Я пояснюю це тим, що Марфа Петрівна була жінка палка, яка легко піддається всьому, і що вона просто сама закохалась, — буквально закохалась, — у вашу сестрицю. Ну, та і Євдокія Романівна! Я дуже добре зрозумів з першого ж погляду, що тут справа кепська і — що ви думаєте? — вирішив очей навіть на неї не зводити. Але Євдокія Романівна сама зробила перший крок — вірите чи ні? Чи вірите ви також, що Марфа Петрівна до того доходила, що навіть на мене сердилась спочатку за моє постійне мовчання про вашу сестру, за те, що я такий байдужий до її безперервних і закоханих розповідей про Євдокію Романівну? Сам не розумію, чого їй хотілось! Ну, вже звичайно, Марфа Петрівна розповіла Євдокії Романівні про мене всю підноготну. У неї була нещасна риса геть усім розповідати про наші сімейні таємниці і всім безперестану на мене скаржитись; як же було пропустити такого нового і прекрасного друга? Гадаю, що в них і мови іншої не було, як про мене, і, вже безперечно, Євдокії Романівні стали відомі всі ці темні, таємничі казки, які мені приписують... Готовий закластися, що ви теж уже щось подібне чули?
6-11