Злочин і кара

шкода, то вже, зрозуміло, це для неї найнебезпечніше. Тут уже неодмінно захочеться і «врятувати», і навести на розум, і воскресити, і закликати до більш благородних цілей, і відродити до нового життя та діяльності, — ну, відомо, що можна намріяти в цьому напрямі. Я одразу ж зміркував, що пташка сама летить у сильце, і в свою чергу приготувався. Ви, здається, хмуритесь, Родіоне Романовичу? Нічого, справа, як ви знаєте, обійшлася дурничками. (Чорт забирай, скільки я п’ю вина!) Знаєте, мені завжди було шкода, з самого початку, що доля не дала народитись вашій сестрі в другому або в третьому сторіччі нашої ери, десь дочкою можновладного князька або там якогось правителя чи проконсула в Малій Азії.[6-12] Вона, безперечно, була б однією з тих, які перетерпіли мучеництво, і, вже б звичайно, усміхалася, коли б їй пекли груди розжареними щипцями. Вона б пішла на це навмисно, сама, а в четвертому і в п’ятому сторіччях подалася би в Єгипетську пустелю і жила б там тридцять років, живлячись корінням, екстазом і видіннями.[6-13] Сама вона тільки того й жадає і мріє, щоб за когось якусь муку якнайшвидше прийняти, а не дай їй цієї муки, то вона, чого доброго, і у вікно вистрибне. Я чув щось про якогось добродія Разуміхіна. Він хлопець, кажуть, розумний (що й прізвище його доводить, семінарист, певно), ну то хай і береже вашу сестру. Одним словом, я, здається, її зрозумів, що й вважаю за честь для себе. Але тоді, тобто на початку знайомства, самі знаєте, буваєш завжди якимсь легковажнішим і дурнішим, дивишся хибно, бачиш не те. Чорт забирай, нащо ж вона така гарна? Я не винен! Одним словом, у мене почалося з нестримного любострасного пориву. Євдокія Романівна цнотлива страшенно, нечувано й небачено. (Майте собі на увазі, я вам розповідаю це про вашу сестру як факт. Вона цнотлива, може, до хворобливості, незважаючи на свій широкий розум, і це їй пошкодить.) Тут у нас трапилася одна дівчина, Параша, чорноока Параша, покоївка, яку тільки що привезли з іншого села і якої я ще ніколи не бачив, — гарненька дуже, але дурна неймовірно: в сльози, почала голосити на весь двір, і стався скандал. Якось, після обіду, Євдокія Романівна навмисно одшукала мене самого в алеї і, блискаючи очима, зажадала від мене, щоб я дав спокій бідолашній Параші. Це була чи не перша розмова наша наодинці. Я, звичайно, визнав за честь виконати її бажання, постарався удати, що я вражений, засоромлений, ну, одним словом, зіграв роль непогано. Почалися зустрічі, таємні розмови, напучення, повчання, упрошування, умолювання, навіть сльози, — вірите, навіть сльози! От до якої сили доходить у деяких дівчат любов до пропаганди! Я, звичайно, все звернув на свою приреченість, прикинувся прагнучим і жадаючим світла і, нарешті, вдався до найпевнішого і непохитного засобу підкорення жіночого серця, засобу, який ніколи й нікого не зрадить і який діє геть на всіх до одної, без будь-якого винятку. Цей засіб відомий — лестощі. Немає нічого у світі важчого від щирості, і немає нічого легшого від лестощів. Якщо в щирості тільки якась сота частка нотки фальшива, то одразу ж виникає дисонанс, а за ним — скандал. Якщо ж у лестощах навіть усе до останньої нотки фальшиве, то й тоді вони приємні і слухати їх сама насолода; хай і груба насолода, а все ж таки насолода. І хоч які б були грубі лестощі, в них неодмінно принаймні половина здається правдою. Однаково для всіх людей — різних верств і різного розвитку. Навіть весталку[6-14] можна звести лестощами. А про звичайних людей нічого й казати. Без сміху не можу й згадати, як колись зводив я одну, вірну своєму чоловікові, своїм дітям і своїм чеснотам, панійку. Як це було весело і як мало було клопоту! А пані справді була доброчесною, принаймні по-своєму. Вся моя тактика полягала в тому, що я просто був весь час роздавлений і падав ниць перед її доброчесністю. Я лестив безбожно, і якщо тільки було доб’юся потиску руки, навіть погляду, то докоряю собі, що це я вирвав його в неї силою, що вона опиралась, що вона так опиралась, що я, напевно б, ніколи нічого не дістав, коли б я сам не був такий порочний; що вона, в невинності своїй, не передбачила підступності і піддалася неумисне, сама того не знаючи, не відаючи, і таке інше. Одним словом, я досяг усього, а моя панійка лишалася цілком впевненою, що вона невинна і цнотлива і виконує всі призначення та обов’язки, а впала зовсім випадково. І як же вона розгнівалась на мене, коли я сказав їй кінець кінцем, що, за моїм щирим переконанням, вона так само прагнула насолоди, як і я. Сердешна Марфа Петрівна теж страшенно піддавалася на лестощі, і коли б тільки я захотів, то, звичайно, відписав би все її добро на себе ще за її життя. (Одначе я дуже багато п’ю вина і багато говорю.) Сподіваюсь, ви не розсердитесь, якщо я згадаю тепер, що такий самий ефект почав виявлятись і з Євдокією Романівною. Та я сам був дурний і нетерпеливий і всю справу зіпсував. Євдокії Романівні ще кілька раз і до того (а одного разу якось особливо) дуже не сподобався погляд очей моїх, чи вірите ви цьому? Одним словом, у них чимраз сильніше і необережніше спалахував певний вогонь, що лякав її і став їй, нарешті, ненависний. Не треба розповідати подробиці, але ми розійшлися. Тут я знову вчинив дурницю. Почав у найгрубіший спосіб глузувати з усієї цієї пропаганди і навернень, Параша знову з’явилася на сцену, та й не тільки вона, — одним словом, почався содом. Ой, коли б ви бачили, Родіоне Романовичу, хоч раз у житті оченята вашої сестриці так, як вони іноді вміють виблискувати! Це байдуже, що я тепер п’яний і от уже цілу склянку вина випив, я правду кажу; запевняю вас, що цей погляд мені снився; шелесту сукні її я вже, зрештою, не міг переносити. Далебі, я думав, що у мене дійде до падучої,[6-15] ніколи не уявляв, що можу бути таким несамовитим. Одним словом, треба було помиритись; але це стало вже неможливим. І уявіть собі, що я тоді вчинив? До якої міри отупіння може лють довести людину! Ніколи не робіть нічого в люті, Родіоне Романовичу. Розраховуючи, що Євдокія Романівна, по суті ж, злидарка (ой, даруйте, я не те хотів... але ж хіба не все одно, коли висловлюється те ж саме поняття?), одним словом, живе трудами рук своїх, що в неї на утриманні і мати, і ви (ат, чорт, знову кривитесь...), я й зважився запропонувати їй усі мої гроші (тисяч до тридцяти я міг і тоді дістати), з тим, щоб вона втекла зі мною хоча б сюди, в Петербург. Звичайно, я б при цьому поклявся в довічному коханні, блаженстві, і таке інше. Вірите, так тоді закохався, що, коли б сказала вона мені: заріж або підкинь отрути Марфі Петрівні й одружись зі мною, — це одразу ж було б зроблено! Але скінчилося все катастрофою, вам уже відомою, і самі можете зробити висновок, до якої люті міг я дійти, довідавшись, що Марфа Петрівна добула тоді цього паскудного приказного, Лужина, і замалим не злагодила весілля, — що, по суті, нічим не відрізнялось від того, що і я пропонував. Хіба не так? Хіба не так? Адже так? Я помічаю, що ви щось дуже уважно почали слухати... цікавий юначе...

6-12

...в другому або в третьому сторіччі нашої ери, десь дочкою можновладного князька або там якогось правителя чи проконсула в Малій Азії. — 3 півостровом Мала Азія пов’язані житія багатьох святих — перших християн. Однак свята мучениця, з якою далі Свидригайлов порівнює Дуню, — свята Агата, або Агафія, справді жила в III ст. (пом. 251 p.), але не на півострові Мала Азія, а на острові Сицилія в період гонінь на християн імператора Деція. Агата народилася у багатій сицилійській родині. Вона знехтувала залицяння міського префекта, тоді той «пригадав», що вона була християнкою, і, скориставшись з антихристиянських законів імператора Деція, піддав її всіляким знущанням. Спочатку Агату відправили в дім розпусти, потім запроторили в тюрму, де відтяли їй груди. Після тортур святу Агату спалили на кострі. На картині італійського художника Себастьяно дель Пьомбо (1485—1547) «Мучеництво святої Агати », яку Достоєвський бачив у флорентійській галереї Пітті 1862 p., двоє римських катів з обох боків підносять до грудей Агати розпалені щипці. Зовнішність Агати на картині дель Пьомбо дуже нагадує портрет Дуні, як вона описана на початку роману.

6-13

...а в четвертому і в п’ятому сторіччях подалася би в Єгипетську пустелю і жила б там тридцять років, живлячись корінням, екстазом і видіннями. — Йдеться про святу Марію Єгипетську (пом. 522 p.), яка спочатку була блудницею, а потім навернулася до віри й прожила сорок сім років у пустелі Йорданській, замолюючи свої гріхи.

6-14

Весталка — в Давньому Римі жриця Вести, богині домашнього вогнища. Весталка давала обітницю цноти.

6-15

Падуча — епілепсія, тобто довготривалий неврологічний розлад, що характеризується виникненням судомних нападів. Епілептиком був і сам автор роману.