Свидригайлов нетерпляче вдарив кулаком по столу. Він розчервонівся. Раскольников бачив ясно, що склянка чи півтори шампанського, які він випив, відсьорбуючи непомітно, ковтками, вплинули на нього хворобливо, і вирішив скористатись з нагоди. Свидригайлов був йому дуже підозрілий.
— Ну, після цього я вже цілком переконаний, що ви й сюди приїхали, маючи на думці мою сестру, — сказав він Свидригайлову прямо, нітрохи не криючись, щоб ще більше роздражнити його.
— Е-е, годі вам, — начебто спохватився раптом Свидригайлов, — адже я вам казав... і до того ж ваша сестра терпіти мене не може.
— Та і я переконаний, що не може, але ж не в тому тепер річ.
— А ви переконані, що не може? (Свидригайлов прищулився і глузливо посміхнувся.) Ваша правда, вона мене не любить, але ніколи не ручіться, коли йдеться про справи, які були між чоловіком і дружиною або коханцем і коханкою. Тут завжди є такий куток, який завжди цілому світові лишається невідомим, а відомий тільки їм двом. Ви ручитесь, що Євдокія Романівна на мене з огидою дивилася?
— З деяких слів і словечок ваших під час вашої розповіді я помічаю, що у вас і тепер ще є свої сподівання і найневідкладніші заміри щодо Дуні, зрозуміла річ, підлотні.
— Як! У мене вихоплювалися такі слова і словечка? — дуже наївно злякався раптом Свидригайлов, не звернувши й найменшої уваги на епітет, даний його замірам.
— Та вони й тепер вихоплюються. Ну чого ви, наприклад, так боїтесь? Чого ви раптом так злякались?
— Я боюсь і лякаюсь? Лякаюсь вас? Скоріше вам мене слід боятись, cher ami.[*] І яка ж одначе нісенітниця... А втім, я сп’янів, я це бачу; замалим було знову не проговорився. Під три чорти вино! Гей, води!
Він схопив пляшку і без церемонії викинув її за вікно. Пилип приніс води.
— Все це дурниця, — сказав Свидригайлов, намочуючи рушник і прикладаючи його до голови, — а я вас одним словом можу осадити і всі ваші підозріння на порох розвіяти. А чи знаєте ви, наприклад, що я одружуюсь?
— Ви вже це мені й раніше говорили.