— Говорив? Забув. Але тоді я не міг говорити напевно, бо навіть нареченої ще не бачив; я тільки мав намір. Ну, а тепер у мене вже є наречена, і все погоджено, і коли б тільки не справи, невідкладні, то я б неодмінно вас узяв і зараз до них повіз, — бо я вашої поради хочу спитати. Ех, чорт! Усього десять хвилин залишається. Бачите, гляньте на годинник; а втім, я вам розкажу, бо це цікава штучка, моє одруження тобто, з певного тобто погляду, — куди ви? Знову йти?
— Ні, я вже тепер не піду.
— Зовсім не підете? Побачимо! Я вас туди повезу, це правда, покажу наречену, та тільки не тепер, а тепер вам скоро вже буде час іти. Ви направо, я наліво. Ви цю Рессліх знаєте? Оцю саму Рессліх, у якої я тепер живу, га? Чуєте? Ні, ви що гадаєте, ота сама, про яку кажуть, що дівчисько, у воді, зимою, — ну, чуєте ви? Чуєте? Ну, то вона мені все це злагодила; тобі, каже, нудно, розважся якийсь час. А я ж чоловік похмурий, невеселий. Ви гадаєте, веселий? Ні, похмурий: шкоди не роблю, а сиджу в кутку; іншим разом по три дні розговорити мене не можуть. А Рессліх ця шельма, я вам скажу, вона ж он що на думці має: я знуджуся, дружину покину і поїду, а дружина їй дістанеться, вона її і пустить по руках; у нашому середовищі тобто, та вище. Є, каже, один такий паралізований батько, відставний чиновник, у кріслі сидить і третій рік на ноги не стає. Є, каже, і мати, дама розсудлива, матуся ота. Син десь у губернії служить, не допомагає. Дочка вийшла заміж і не навідує, а на руках двоє маленьких племінників (своїх начебто мало), та взяли, не давши курсу закінчити, з гімназії дівчинку, дочку свою найменшу, через місяць ще тільки шістнадцять мине, отже через місяць її і віддати можна. Це за мене тобто. Ми поїхали; як це у них смішно; рекомендуюсь: поміщик, удівець, відомої родини, з такими й такими зв’язками, з капіталом, — ну що з того, що мені п’ятдесят, а тій і шістнадцяти немає? Хто ж на те зважає? Ну, а спокусливо ж, га? Адже спокусливо, ха-ха! Подивились би ви, як я розговорився з татусем та з матусею! Заплатити варто, щоб тільки подивитись на мене тоді. Виходить вона, присідає, ну можете собі уявити, ще в коротенькому платтячку, справжній тобі бутончик, не розпустився ще, червоніє, паленіє, мов зоря (сказали їй, звичайно). Не знаю, як ви відносно жіночих личок, але, як на мене, ці шістнадцять років, ці дитячі ще оченята, ця полохливість і сльозинки соромливості, — як на мене, це краще за вроду, а вона ще до того ж і з себе мов лялечка. Білявеньке волоссячко, в маленькі локончики баранчиком закручене, губки пухкенькі, ясно-червоні, ніженьки — розкіш!.. Ну, познайомились, я сказав, що поспішаю через домашні обставини, і другого ж дня, позавчора тобто, нас і благословили. Тепер, як тільки приїду, то одразу ж її до себе на коліна, та так і не спускаю... Ну, червоніє, мов зоря, а я цілую раз у раз; матуся, звичайно, повчає, що це, мовляв, твій чоловік і що це так годиться, одним словом, розкіш! І це становище теперішнє, женихівське, далебі, може, краще й за подружнє. Тут, що називається, la nature et la vérité![*] Ха-ха! Я з нею разів зо два перемовлявся — зовсім не дурне дівчисько; іноді так нишком на мене гляне, — аж пропалить. А знаєте, у неї личко наче у Рафаелевої Мадонни. У Сікстинської ж мадонни обличчя фантастичне, обличчя скорботної юродивої, вам це не впало в очі? Ну, то отаке воно. Тільки ото нас благословили, я другого дня на півтори тисячі й привіз: діамантовий убір один, перловий другий та срібну дамську туалетну шкатулку — отаку завбільшки, з усякою всячиною, то навіть у неї, у тієї мадонни, личко зашарілося. Посадовив я її вчора на коліна, та, мабуть, дуже вже безцеремонно, — вся спалахнула і слізки бризнули, та виказати не хоче, а сама аж палає. Вийшли всі на якийсь час, ми з нею самі лишились, раптом кидається мені на шию (сама вперше), обнімає мене обома рученятами, цілує і присягається, що вона буде мені послушною, вірною і доброю дружиною, що вона зробить мене щасливим, що вона все своє життя покладе, кожну мить свого життя, все, все віддасть, а за все те хоче мати від мене тільки саму лиш мою повагу, і більше мені, каже, «нічого, нічого не треба, ніяких подарунків!» Згодьтесь самі, що вислухати таке признання віч-на-віч від такого шістнадцятирічного янголяти з рум’янцем дівочої соромливості і сльозинками ентузіазму в очах, — згодьтесь самі, воно досить приємно. Приємно ж, правда? Адже варт чого-небудь, га? Ну, адже варт? Ну... ну, слухайте... ну, поїдемо до моєї нареченої... тільки не зараз!
— Одним словом, у вас ця жахлива різниця віку та розвитку і розпалює похіть! І невже ви справді так одружитесь?
— А що ж? Неодмінно. Кожен сам про себе дбає і від усіх веселіше той і живе, хто за всіх краще себе зуміє обдурити. Ха-ха! Та чого ви в доброчесність так усім дишлом в’їхали? Згляньтеся, голубчику, я людина грішна. Хе-хе-хе!