— Ви одначе влаштували дітей Катерини Іванівни. А втім... втім, ви мали на це свої причини... я тепер уже розумію.
— Дітей я взагалі люблю, я дуже люблю дітей, — зареготав Свидригайлов. — Щодо цього я можу навіть розповісти один дуже цікавий епізод, дія якого і досі триває. Першого ж дня по приїзді пішов я по різних цих клоаках, ну, після семи років так і допався. Ви, певно, помічаєте, що я зі своєю компанією не поспішаю сходитись, з колишніми тобто друзями і приятелями. Ну, та й скільки можна довше без них протягну. Знаєте: у Марфи Петрівни в маєтку мене до смерті змучили спогади про всі ці таємні місця і місцинки, в яких той, хто знається на цьому, багато чого може знайти. Чорт забирай! Люди пиячать, молодь освічена від бездіяльності перегорає в нездійсненних снах і мріях, калічиться в теоріях; звідкись жиди понаїжджали, капітали збивають, а все інше живе розпутно. Так і війнуло на мене це місто з перших годин знайомим запахом. Потрапив я на один так званий танцювальний вечір, — клоака страшенна (а я люблю клоаки, саме щоб отак, знаєте, непристойно трошки), ну, звичайно, канкан,[6-16] яких ніде більш не побачиш і яких за мого часу не було зовсім. Еге ж, щодо цього прогрес. Раптом, дивлюсь, дівчинка, років тринадцяти, гарненько вбрана, танцює з якимсь віртуозом; другий перед нею візаві.[6-17] Коло стіни на стільці сидить її мати. Ну, можете собі уявити, який канкан! Дівчинка ніяковіє, червоніє, нарешті сприймає все це за образу собі і починає плакати. Віртуоз підхоплює її і починає крутити і перед нею кривлятися, всі навколо регочуть і — люблю в таку мить вашу публіку, хоча б навіть і канканну, — регочуть і кричать: «І правильно, так і треба! А не вози дітей!» Ну, мені наплювати, та й що мені до того, логічно чи не логічно вони самі себе втішають! Я зараз же собі місце наглядів, підсів до матері і починаю про те, що я теж приїжджий, що які тут усі нечемні, що вони не вміють відрізняти справжню доброчесність і почувати належну повагу; натякнув, що в мене грошей багато; запропонував довезти у своїй кареті; довіз додому, познайомився (якусь комірку у жильців наймають, тільки що приїхали). Мені сказали, що знайомство зі мною і вона, і дочка її можуть вважати не інакше як за честь; довідуюсь, що у них тільки й землі що за нігтями, а приїхали клопотатися про щось у якомусь присутствії; пропоную послуги, гроші; довідуюсь, що вони помилково приїхали на вечір, думаючи, що там справді танцювати вчать; пропоную сприяти зі свого боку навчанню молодої дівиці французької мови й танців. Приймають із захопленням, уважають за честь, і досі знайомий... Хочете, поїдемо, — тільки не зараз.
— Облиште, облиште ваші підлі, брудні анекдоти, розпусна, низька, хтива людина!
— Диви, Шіллер, Шіллер наш, Шіллер який! Où va-t-elle la vertu se nicher?[6-18] A знаєте, я навмисно такі речі розповідатиму вам, щоб чути ваші скрики. Насолода!
— Ще б пак, хіба я сам собі в цю мить не смішний? — із злістю пробурмотів Раскольников.
Свидригайлов реготав на все горло; нарешті гукнув Пилипа, розплатився і почав збиратися:
— Ну та й п’яний же я, assez cause![*] — сказав він, — насолода!
— Ще б пак вам та не відчувати насолоди, — скрикнув Раскольников, теж підводячись, — хіба для підтоптаного розпусника розповідати про такі пригоди, маючи на увазі який-небудь жахливий замір у такому ж дусі, — не насолода, та ще за таких обставин і такій людині, як я... Розпалює ж.
— Ну, коли так, — навіть із деяким подивом відповів Свидригайлов, розглядаючи Раскольникова, — коли так, то ви й самі неабиякий цинік. Матеріал принаймні маєте в собі величезний. Усвідомлювати багато можете, багато... та ви й робити можете багато. Ну одначе годі. Щиро шкодую, що з вами мало побалакав, та ви від мене нікуди не подінетесь... От зачекайте тільки...
Він попрямував до виходу з трактиру. Раскольников рушив за ним. Свидригайлов був, проте, не дуже захмелілий; у голову ударило тільки на мить, хміль поступово вивітрювався. Він був чимсь дуже заклопотаний, чимсь надзвичайно важливим, і хмурився. Сподівання чогось, очевидно, хвилювало його й непокоїло. З Раскольниковим в останні хвилини він якось раптом змінився і чимраз ставав грубішим і насмішкуватішим. Раскольников усе це помітив і навіть стривожився. Він став щось підозрівати і вирішив піти за Свидригайловим.
Вийшли на тротуар.
— Вам праворуч, а мені ліворуч, або, може, навпаки, тільки — adieu, mon plaisir,[**] до радісної зустрічі!
6-16
6-18