І він рушив праворуч, у напрямі Сінної.
V
Раскольников пішов слідом за ним.
— Це що! — скрикнув Свидригайлов, обертаючись, — я ж, здається, сказав...
— Це значить те, що я од вас тепер не відстану.
— Що-о?
Обидва спинились, і обидва якийсь час дивилися один на одного, мовби міряючись.
— З усіх ваших напівп’яних розповідей, — різко відказав Раскольников, — я напевно дійшов висновку, що ви не тільки не залишили своїх найпідліших замірів щодо моєї сестри, але навіть більш ніж будь-коли укріпилися в них. Мені відомо, що сьогодні вранці сестра моя одержала якогось листа. Вам увесь час не сиділося на місці... Ви, правда, водночас могли відкопати яку-небудь дружину; та це нічого не значить. Я хочу переконатись особисто...
Раскольников навряд чи й сам міг визначити, чого йому саме тепер хотілося і в чому саме хотів він особисто переконатись.
— Он як! А хочете, я зараз поліцію покличу?
— Клич!
Вони знову постояли якийсь час один проти одного. Нарешті обличчя Свидригайлова змінилося. Упевнившись, що Раскольников не злякався погрози, він набрав раптом веселого і дружнього вигляду.
— От який! Я навмисно про вашу справу не заводив розмови з вами, хоч мене, зрозуміло, мучить цікавість. Справа фантастична. Відклав до іншого разу, та, далебі, ви здатні й мертвого роздражнити... Ну, ходімте, тільки наперед скажу: я тепер лише на хвилинку додому, щоб грошей узяти; потім замикаю квартиру, беру візника і на цілий вечір на острови. Ну куди ж вам за мною?
— Я поки що на квартиру, та й то не до вас, а до Софії Семенівни, пробачення просити, що на похороні не був.
— Це як ви собі хочете, але ж Софії Семенівни дома немає, Вона всіх дітей одвела до однієї дами, до однієї знатної старенької дами, до моєї колишньої знайомої і розпорядниці в якихось там сирітських закладах.[6-19] Я очарував цю даму, внісши їй гроші за всіх трьох пташат Катерини Іванівни, крім того, і на заклади пожертвував дещо; нарешті розповів їй історію Софії Семенівни, навіть з усіма онерами,[6-20] нічого не утаюючи. Ефект справило надзвичайний. От чому Софії Семенівні і призначено було прибути сьогодні ж, прямо в -ий готель, де тимчасово, наїздом з дачі, зупинилася моя пані.
— Байдуже, я все-таки зайду.
— Як хочете, тільки ж я вам не товариш; та мені що! От ми зараз і дома. Скажіть, я певен, ви через те на мене дивитесь підозріливо, що я сам був настільки делікатний і досі не турбував вас розпитами... ви розумієте? Вам здалося це незвичайним; готовий закластися, що так! Ну от і будь після того делікатним.
— І підслухуй під дверима!
— А, ви про це? — засміявся Свидригайлов, — а я б і справді здивувався, коли б, після всього, ви лишили це без зауваження. Ха-ха! Я хоч дещо й зрозумів з того, що ви тоді... там... накоїли і Софії Семенівни самі розповідали, але, одначе, що воно таке? Я, може, зовсім відстала людина і нічого вже розуміти не можу. Поясніть, заради Бога, голубчику! Просвітіть найновішими началами.
— Нічого ви не могли чути, брешете ви все!
— Та я не про те, не про те (хоч я все-таки дещо й чув), ні, я про те, що ви от все охаєте та охаєте! Шіллер же у вас бентежиться раз у раз. А тепер он і під дверима не підслухуй. Коли так, то йдіть та й донесіть начальству, що от, мовляв, так і так, трапився зі мною отакий казус: у теорії помилочки невеличкої допустився. Коли ви переконані, що під дверима не можна підслухувати, а бабусь можна лушперити чим трапиться, собі на втіху, то їдьте куди-небудь швидше в Америку! Тікайте, юначе! Може, є ще час. Я щиро кажу. Грошей, чи що, немає? Я дам на дорогу.
— Я зовсім про це не думаю, — перебив Раскольников з огидою.
— Розумію (ви однак не утруднюйте себе: коли не хочете, то багато й не говоріть); розумію, які вас питання більш турбують: моральні, чи що? питання громадянина й людини? А ви відкиньте їх геть; навіщо вони вам тепер? Хе-хе! На те, що все ще громадянин і людина? А коли так, то й потикатись не треба було; нічого не за своє діло братись. Ну, застрельтеся; чи не хочеться?
— Ви, здається, навмисно хочете мене роздратувати, аби я тільки од вас відстав...
— От чудний, та ми ж уже прийшли, ласкаво просимо на сходи. Бачите, отут вхід до Софії Семенівни, дивіться, немає нікого! Не вірите? Спитайте Капернаумова; вона їм ключ віддає. Он вона й сама, madame de Капернаумов, га? Що? (вона глуха трохи) пішла? Куди? Ну от, чули тепер? Немає її і не буде, можливо, й до пізнього вечора. Ну, тепер ходімте до мене. Адже ви хотіли й до мене. Ну, от ми й у мене. Madame Рессліх немає дома. Ця жінка завжди заклопотана, але хороша жінка, запевняю вас... може, вона б вам стала в пригоді, коли б ви були трохи розсудливіші. Ну, от дивіться: я беру з бюро цей п’ятипроцентний білет (он їх у мене ще скільки!), а цей сьогодні за вітром у міняйла піде. Ну, бачили? Більше мені гаяти часу нічого. Бюро замикаємо, квартиру замикаємо, і ми знову на сходах. Ну, хочете, наймемо візника! Я ж на острови. Може, маєте бажання прокататись? От я беру цю коляску на Єлагін, що? Відмовляєтесь? Не витримали? Прокатаймось, нічого. Здається, на дощ збирається, нічого, спустимо верх...
6-19