— Цього бути не може! — бурмотіла Дунечка блідими, помертвілими губами; вона задихалася, — бути не може, немає ніякої, і найменшої причини, ніякого приводу... Це неправда! Неправда!
— Він пограбував, от і вся причина. Він узяв гроші і речі. Правда, він, за власним його признанням, не скористався ні грішми, ні речами, а відніс їх кудись під камінь, де вони й досі лежать. Але це тільки через те, що він не посмів скористатись.
— Та хіба імовірно, щоб він міг украсти, пограбувати? Щоб він міг про це навіть тільки помислити? — скрикнула Дуня і схопилася зі стільця. — Та ви ж його знаєте, бачили? Хіба він може бути грабіжником?
Вона начебто благала Свидригайлова; вона весь свій страх забула.
— Тут, Євдокіє Романівно, тисячі й мільйони комбінацій і припущень. Грабіжник грабує, зате вже він про себе й знає, що він негідник; а я от чув про одного благородного добродія, який пошту розбив; то хто його знає, може, він і справді думав, що добре діло вчинив! Зрозуміло, я б і сам не повірив, як от і ви, коли б мені сказав хто інший. Але власним ушам я повірив. Він Софії Семенівні і причини всі пояснював; але та й ушам своїм спочатку не повірила, та очам, нарешті, повірила, своїм власним очам. Адже він сам їй особисто розказував.
— Які ж... причини!
— Справа довга, Євдокіє Романівно. Тут, як би це вам висловити, певна теорія, та ж сама, за якою я визнаю, наприклад, що поодинокий злочин річ дозволенна, якщо головна мета добра. Єдине зло і сто добрих справ! А ще й те, що, звичайно, прикро для юнака з певними позитивними рисами і з самолюбством непомірним знати, що коли були б у нього, наприклад, всього тільки тисячі три, вся кар’єра, вся доля його життєвої мети склалася б інакше, а тимчасом цих трьох тисяч немає. Додайте до цього знервованість через голодування, через тісну квартиру, через поганий одяг, через ясне усвідомлення непривабливості свого соціального становища, а разом з тим становища сестри і матері. Найгірше гонор, гордість і гонор, а втім, бог його знає, може, і за хороших нахилів... Я ж його не винувачу, не думайте, будь ласка; та й що мені до того. Тут була теж одна власна теорійка, — така собі теорія, — за якою люди поділяються, бачите, на матеріал і на особливих людей, тобто на таких людей, для яких, зважаючи на їх високе становище, закон не писаний, а які, навпаки, самі творять закони для всіх інших людей, для матеріалу тобто, для сміття. Нічого, така собі теорійка; une théorie comme une autre[*] Наполеон його дуже захопив, тобто, власне, захопило його те, що дуже багато геніальних людей на поодиноке зло не зважали, а переступали через нього, не замислюючись. Він, здається, уявив собі, що й він геніальний, — тобто був у цьому якийсь час переконаний. Він дуже страждав і тепер страждає від думки, що от теорію вигадати зумів, а переступити, не замислюючись, і не спроможний, виходить — зовсім він і не геніальний. Ну, а це вже для юнака з самолюбством й принизливо, а як на наш час — то й особливо...
— А докори совісті? Ви заперечуєте в ньому, виходить, будь-яке моральне почуття? Та хіба ж він такий?
— Ах, Євдокіє Романівно, тепер усе перевернулося, а втім, воно ніколи й не було в особливому порядку. Російські люди взагалі широкі люди, Євдокіє Романівно, широкі, як їхня земля, і надзвичайно схильні до фантастичного, до безладного; але біда бути широким без особливої геніальності. А пам’ятаєте, як багато ми про подібні речі і на цю ж тему переговорили з вами вдвох, сидячи вечорами на терасі в саду, завжди після вечері. Ви ще тоді саме цією широкістю мені докоряли. Хто знає, може, в той самий час і говорили, коли він тут лежав та своє надумував. У нас же в освіченому товаристві особливо священних заповідей немає, Євдокіє Романівно: хіба що хтось собі за книжками складе... або з літописів щось виведе. Але ж це здебільшого вчені і, знаєте, у певному розумінні все телепні, так що навіть і не личить таке світській людині. А втім, мої думки взагалі ви знаєте; я зовсім нікого не обвинувачую. Сам я білоручка, цього й додержуюсь. Та ми про це вже не раз говорили. Я навіть мав щастя зацікавлювати вас моїми міркуваннями... Ви дуже бліді, Євдокіє Романівно!
— Я цю теорію його знаю. Я читала його статтю в журналі про людей, яким усе дозволено... Мені приносив Разуміхін...
— Пан Разуміхін? Статтю вашого брата? В журналі? Є така стаття? Не знав я. От, мабуть, цікаво! Та куди ж ви, Євдокіє Романівно?
— Я хочу бачити Софію Семенівну, — сказала слабким голосом Дунечка. — Як до неї пройти? Вона, може, вже повернулась; я неодмінно хочу її бачити зараз. Хай вона...
Євдокія Романівна не могла договорити; дихання її буквально припинилося.