— І... не можеш?.. Ніколи? — з розпачем прошептав він.
— Ніколи! — прошептала Дуня.
Минула мить жахливої німої боротьби в душі Свидригайлова. Невимовно сумним поглядом дивився він на неї. Раптом опустив руку, одвернувся, швидко відійшов і став біля вікна.
Збігла ще мить.
— Ось ключ! (Він витяг його з лівої кишені пальта і поклав позад себе на стіл, не дивлячись і не повертаючись до Дуні.) Беріть; ідіть швидше!..
Він невідривно дивився у вікно.
Дуня підійшла до стола взяти ключ.
— Швидше! Швидше! — повторив Свидригайлов, усе ще не рухаючись і не повертаючись. Але в цьому «швидше» забриніла якась страшна нотка.
Дуня відчула її, вхопила ключ, кинулася до дверей, швидко відімкнула їх і вирвалася з кімнати. За хвилину, мов несамовита, не пам’ятаючи себе, вибігла вона на канаву і метнулася в напрямку до -го мосту.
Свидригайлов постояв ще біля вікна хвилин зо три; нарешті повільно обернувся, оглядівся навколо і тихо провів долонею по лобі. Дивна усмішка скривила його обличчя, жалібна, смутна, слабка усмішка, усмішка розпачу. Кров, що вже засихала, забруднила йому долоню; він подивився на кров із злістю, потім намочив рушника і вимив собі скроню. Револьвер, який Дуня відкинула аж до дверей, раптом потрапив йому на очі. Він підняв і оглянув його. Це був маленький, кишеньковий тризарядний револьвер старої системи; у ньому лишилося ще два заряди й один капсуль. Один раз можна було вистрілити. Він подумав, поклав револьвер у кишеню, взяв капелюх і вийшов.
VI
Увесь той вечір аж до десятої години він пробув у різних трактирах і клоаках, переходячи з одного в інший. Звідкись з’явилась і Катя. Вона знову співала, іншої вже лакейської пісні, про те, що якийсь «падлюка і тиран»
Свидригайлов частував і Катю, і шарманщика, і хористів, і лакеїв, і двох якихось писарчуків. З цими писарчуками він зв’язався, власне, через те, що в обох у них були криві носи: у одного ніс йшов набік вправо, а в другого вліво. Це вразило Свидригайлова. Вони затягли його, нарешті, в якийсь сад для розваг, де він заплатив за них і за вхід. У цьому саду була одна-однісінька трирічна ялинка і ще три кущики. Крім того, якась будівля правила за «вокзал»,[6-21] по суті, пивницю, але там можна було замовити також і чай, і крім того стояло кілька зелених столиків і стільців. Хор із поганих співаків і якийсь п’яний мюнхенський німець із червоним носом, схожий на паяца, але чомусь надзвичайно понурий, звеселяли публіку. Писарчуки посварилися з якимись іншими писарчуками і почали було бійку. Свидригайлова вони обрали суддею. Він судив їх уже з чверть години, але вони зчинили такий галас, що годі було щось розібрати. Найпевніше було те, що хтось із них щось там украв і навіть устиг тут-таки продати жидові, що саме нагодився; але, продавши, не схотів ділитись зі своїм товаришем. Нарешті, стало відомо, що та продана річ була чайна ложка, яка належала вокзалу. У вокзалі виявили, що вона зникла, почали шукати, справа набирала клопітливих розмірів. Свидригайлов заплатив за ложку, встав і вийшов із саду. Було близько десятої години. Сам він не випив за весь час і краплі вина і лише замовив собі у вокзалі чаю, та й то більше для годиться. А тим часом вечір був душний і похмурий. На десяту годину наступили звідусіль чорні хмари: вдарив грім, і дощ линув, як водоспад. Уже не краплі, а цівки води періщили по землі. Раз у раз спалахувала блискавка, і можна було полічити аж до п’яти протягом кожного спалаху. Змоклий геть до нитки, добрів він додому, защепнув двері, відімкнув своє бюро, витяг усі свої гроші і порвав два-три документи. Потім, поклавши гроші в кишеню, він хотів був переодягтися, але, глянувши у вікно і прислухавшись до грози й дощу, махнув рукою, взяв капелюха і вийшов, не замкнувши квартири. Він пройшов просто до Соні. Та була вдома.
Вона була не сама: навколо неї сиділо четверо маленьких дітей Капернаумова. Софія Семенівна поїла їх чаєм. Вона мовчки і шанобливо зустріла Свидригайлова, з подивом оглянула його змоклий одяг, але не сказала й слова. Перелякані ж діти усі одразу ж подалися геть із кімнати.
Свидригайлов сів до стола, а Соню попросив сісти поруч. Та боязко приготувалась слухати.
— Я, Софіє Семенівно, може, в Америку поїду, — сказав він, — а через те, що бачимось ми з вами, мабуть, востаннє, то я прийшов деякі розпорядження зробити. Ну, ви ту даму сьогодні бачили? Я знаю, що вона вам говорила, не варт розповідати. (Соня зробила була рух і почервоніла.) Вдача цих людей відома. Що ж до сестриць і до братіка вашого, то вони справді влаштовані, і гроші, що належать їм, я видав на кожного, під розписки, куди слід, у певні руки. Ви, проте, ці розписки візьміть собі, так, про всякий випадок. Ось, візьміть! Ну, з цим тепер покінчено. Ось три п’ятипроцентні білети, разом на три тисячі. Це ви візьміть собі, самій собі, і хай це так між нами й буде, щоб ніхто й не знав, хоч би ви там що почули. Вони ж вам придадуться, бо, Софіє Семенівно, так жити, як досі, — не можна, та й потреби вам більше нема ніякої.
6-21