Він підвівся і сів на краєчку постелі, спиною до вікна. «Краще вже зовсім не спати», — вирішив він. Від вікна, проте, йшов холод і тягнуло вогкістю: не встаючи з місця, він напнув на себе ковдру і закутався нею. Свічки він не запалював. Ні про що не думав, та й не хотів думати; але видіння зринали одне за одним, мелькали уривки думок, без початку й кінця і без зв’язку. Він наче впадав у півдрімоту. Чи то холод, чи темрява, чи вогкість, а чи вітер, що завивав за вікном і хитав дерева, викликали в ньому якийсь настійливий фантастичний потяг і бажання, — але йому почали уявлятися квіти. В думці його постав прекрасний пейзаж, світлий, теплий, майже жаркий день, святковий день, клечальна неділя. Багатий, розкішний сільський котедж в англійському стилі, оточений запашними клумбами квітів, обсаджений грядками, що простяглися навколо всього будинку; ґанок, затінений виткою зеленню, з рядами трояндових кущів біля нього; світлі прохолодні сходи, застелені розкішним килимом, обставлені рідкісними квітами в китайських вазах. Він особливо помітив у вазах з водою, на вікнах, букети білих, ніжних нарцисів, що схилялися на своїх яскраво-зелених товстих і довгих стеблах, з міцним приємним запахом. Йому навіть одійти від них не хотілось, але він піднявся сходами і ввійшов у велику, високу залу, і знову й тут усюди, біля вікон, коло широко розчинених дверей на терасу, на самій терасі, скрізь були квіти. Підлоги були посипані свіжою накошеною запашною травою, вікна були відчинені, свіже, легке, прохолодне повітря линуло в кімнату, пташки співали під вікнами, а посеред зали, на застелених білими атласними покривалами столах, стояла труна. Ця труна була оббита білим гроденаплем і обшита білим густим рюшем.[6-25] Гірлянди квітів обвивали її з усіх боків. Уся в квітах лежала в ньому дівчинка, в білому тюлевому платті, зі складеними і притиснутими до грудей, наче вирізьбленими з мармуру, руками. Але розпущене ясно-біляве волосся її було мокре, вінок з троянд повивав її голову. Строгий і вже скостенілий профіль її лиця був теж наче вирізьблений з мармуру, але посмішка на блідих губах її була сповнена якоїсь недитячої, безмежної скорботи і великого жалю. Свидригайлов знав цю дівчинку: ні ікони, ні свічок не було біля цієї труни і не чути було молитов. Ця дівчинка була самовбивця — утоплена. Їй було тільки чотирнадцять років, але це було вже розбите серце, і воно згубило себе, зневажене кривдою, яка жахнула і здивувала цю молоду дитячу свідомість, залила незаслуженим соромом її ангельськи чисту душу і вирвала останній зойк відчаю, не почутий, а зухвало зневажений темної ночі, в темряві, в холоді, під мокру відлигу, коли завивав вітер...
Свидригайлов прокинувся, встав з ліжка і підійшов до вікна. Він навпомацки знайшов засувку й одчинив вікно. Вітер ринув несамовито в його тісну комірчину і наче памороззю обліпив йому обличчя та прикриті лише сорочкою груди. Під вікном, мабуть, справді був сад і, здається, теж для розваг; напевно вдень тут теж співали хористи і подавали на столики чай. Тепер же з дерев і кущів летіли у вікно бризки, було темно, як у льоху, так що ледь-ледь можна було розрізнити якісь чорні плями, що позначали предмети. Свидригайлов, нахилившись і спираючись на підвіконня, дивився уже хвилин із п’ять, не відриваючись, у цю млу. Серед темряви й ночі пролунав гарматний постріл, за ним другий.
«А, сигнал! Вода прибуває, — подумав він, — до ранку хлине туди, де нижче, на вулиці, заллє підвали і погреби, випливуть підвальні щури і серед дощу і вітру люди почнуть, лаючись, мокрі, перетягати свій мотлох на верхні поверхи... А котра ж тепер година? » І тільки подумав він про це, як десь близько, цокаючи і наче поспішаючи щосили, стінний годинник пробив три рази. «Еге, та за годину вже розвиднятиметься! Чого вичікувати? Вийду зараз, піду прямо на Петровський, знайду там де-небудь великий кущ, весь змочений дощем, так що трохи зачепиш плащем, і мільйони бризок обдадуть голову...» Він одійшов від вікна, зачинив його, запалив свічку, натягнув на себе жилетку, пальто, надів капелюх і вийшов зі свічкою в коридор, щоб відшукати халамидника, який спить де-небудь у комірці між усяким мотлохом і недогарками свічок, розплатитись з ним за кімнату і вийти з готелю. «Найслушніший час, кращого не можна й вибрати!»
6-25