Молочний, густий туман лежав над містом. Свидригайлов пішов слизькою, брудною дерев’яною мостовою в напрямі Малої Неви. Йому ввижалися вода Малої Неви, що високо піднялася за ніч, Петровський острів, мокрі стежки, мокра трава, мокрі дерева й кущі і, нарешті, той самий кущ... З досадою почав він розглядати будинки, щоб думати про щось інше. Ні прохожого, ні візника не траплялося на проспекті. Похмурі й брудні стояли яскраво-жовті дерев’яні будиночки із закритими віконницями. Холод і вогкість проймали все його тіло, і його почало морозити. Зрідка він натрапляв на вивіски крамниць і кожну старанно перечитував. Ось уже скінчилась дерев’яна мостова. Він уже порівнявся з великим цегляним будинком. Брудний, змерзлий песик з підібганим хвостом перебіг йому дорогу. Хтось п’яний, як ніч, у шинелі лицем униз, лежав упоперек тротуару. Він подивився на нього і пішов далі. Висока каланча мелькнула зліва. «Диви! — подумав він, — та ось і місце, навіщо на Петровський? Принаймні при офіціальному свідку...» Він замалим не усміхнувся цій новій думці і повернув на -ську вулицю. Тут і був той великий будинок з каланчею. Біля замкнених великих воріт стояв, притулившись до них плечем, невеличкий чоловічок, закутаний у сіре солдатське пальто і в мідній ахіллесівській касці.[6-27] Дрімотним поглядом холодно подивився він скоса, коли Свидригайлов підійшов до нього. На обличчі його була та одвічна похмура скорбота, що так кисло відбилася на всіх без винятку обличчях єврейського племені. Обидва вони, Свидригайлов і Ахіллес, якийсь час мовчки розглядали один одного. Ахіллесові, нарешті, здалося неладом, що людина не п’яна, а стоїть перед ним за три кроки, дивиться в очі і нічого не говорить.
— А сцо зь вам тутецька тре-еба? — промовив він, усе ще не ворушачись і не змінюючи своєї позиції.
— Та нічого, брат, здрастуй! — відповів Свидригайлов.
— Тутецька не місце.
— Я, брат, їду в чужі краї.
— В цузі краї?
— В Америку.
— В Америку?
Свидригайлов вийняв револьвер і звів курок. Ахіллес трохи підвів брови.
— А насцо зь оці зарти (жарти), тутецька не місце!
— Та чому ж би й не місце?
— А тому зь, сцо не місце.
— Ну, брат, це байдуже. Місце хороше; коли тебе почнуть питати, так і відповідай, що поїхав, мовляв, в Америку.
Він приставив револьвер до своєї правої скроні.
— Але зь тутецька не мозна, тутецька не місце! — стрепенувся Ахіллес, розширяючи все більше й більше зіниці.
Свидригайлов спустив курок...
VII
Того ж дня, але вже ввечері, годині о сьомій, Раскольников підходив до квартири матері і сестри своєї, — до тієї самої квартири в будинку Бакалєєва, де улаштував їх Разуміхін. Вхід на сходи був із вулиці. Раскольников ішов, все ще стримуючи ходу і мовби вагаючись, зайти чи ні? Але тепер він не повернувся б нізащо; так він уже вирішив. «До того ж усе одно вони ще нічого не знають, — думав він, — а мене вже звикли вважати за дивака... » Костюм його мав жахливий вигляд: усе брудне, бо пробуло цілу ніч під дощем, потріпа-не, подерте. Обличчя його було майже потворне від утоми, непогоди, фізичного перенапруження і боротьби з самим собою протягом мало не цілої доби. Всю цю ніч провів він на самоті, не знати де. Але принаймні він дійшов остаточного рішення.
Він постукав у двері, йому відімкнула мати. Дунечки не було дома. Навіть і служниці на той час не було. Пульхерія Олександрівна спочатку заніміла від радісного здивування, потім вхопила його за руку і потягла в кімнату.
— Ну, от і ти! — почала вона, затинаючись від радості. — Не сердься на мене, Родю, що я тебе так по-дурному зустрічаю, зі сльозами; це я сміюся, а не плачу. Ти думаєш, я плачу? Ні, це я радію, а вже в мене така дурна звичка: сльози самі ллються: це в мене після смерті твого батька, від усього плачу. Сідай, голубчику, втомився, десь певно, бачу. Ой, як ти забруднився.
— Я під дощем учора був, мамо... — почав Раскольников.
— Та ні ж, ні! — сполошилася Пульхерія Олександрівна, перебиваючи його, — ти думав, я тебе так одразу ж і почну допитувати, за бабською давньою звичкою, не турбуйся. Я ж розумію, все розумію, тепер я вже навчилася по-тутешньому і, далебі, сама бачу, що тут розумніше. Я раз назавжди вирішила: де вже мені втямити, які в тебе думки та вимагати в тебе звіту? У тебе, може, й бозна-які справи і плани на думці, або наміри там які-небудь народжуються, то мені тебе й штовхати під руку: про що, мовляв, думаєш? Я от... А, господи! Та чого ж я бігаю туди й сюди, як очманіла... Я от, Родю, твою статтю в журналі читаю вже втретє, мені Дмитро Прокопович приніс. Я так і ойкнула, як побачила, та й дурна ж, думаю про себе, он у нього яка робота, ось і розгадка всього! У нього, може, нові думки в голові на ту пору, він їх обмірковує, а я його мучу й бентежу. Читаю, друже мій, і, звичайно, багато чого не розумію; та воно, проте, так і має бути: де вже мені?
6-27