— Панночко, чуєте, панночко! — знову почав городовий, взявши гроші, — я зараз візника для вас найму і сам вас припроваджу. Куди накажете? Га? Де ви квартируєте?
— Геть ідіть!., пристають... — пробурмотіла дівчинка і знову відмахнулася рукою.
— Ой, негарно ж як! Та й соромно ж, панночко! Страм же який! — Він знову похитав головою, присоромлюючи, жаліючи й обурюючись. — Але ж і задача! — звернувся він до Раскольникова і ще раз побіжно знову оглянув його від голови до ніг. Дивним, мабуть, і він йому здався: в такому лахмітті, а сам гроші дає!
— А ви далеко звідси їх знайшли? — спитав він.
— Кажу ж вам: попереду мене йшла, хитаючись, тут-таки на бульварі. Як до лави дійшла, так і впала.
— Ой, страм який тепер пішов по світу, господи! Отаке немудряче, а вже п’яне! Насміялися, це так воно і є! Он і платтячко їхнє розірване... Ой, розпуста яка нині пішла!.. А мабуть, з благородних буде, з бідних тільки... Нині таких багато завелося. На вигляд наче з ніжних, не інакше як панночка,— і він знову схилився над нею.
Може, і в нього росли такі ж доньки — «наче панночки і з ніжних», із замашками добре вихованих і з усяким перейнятим уже модничанням...
— Головне,— клопотався Раскольников,— оцьому мерзотникові як би не дати! Бо він же з неї теж насміється! Видно ж, чого він хоче; ач падлюка, не йде!
Раскольников говорив голосно і показував на панка рукою. Той почув і хотів було знову розсердитись, але схаменувся і обмежився самим тільки зневажливим поглядом. Потім повільно відійшов ще кроків на десять і знову спинився.
— Не дати їм — це можна,— відповів унтер-офіцер, замислившись.— От коли б вони сказали, куди їх доставити, а то... Панночко, чуєте, панночко! — схилився він знову.
Та раптом зовсім розплющила очі, подивилась уважно, неначе збагнула щось таке, підвелася з лави і пішла назад у той бік, звідки прийшла.
— Тьху, безсоромні, чіпляються! — промовила вона, ще раз відмахнувшись. Пішла вона швидко, але як і перед тим дуже хитаючись. Франт пішов за нею, але іншою алеєю, не зводячи з неї очей.
— Не турбуйтеся, не дам,— рішуче сказав усач і рушив слідом за ними.
— Ой, розпуста яка нині пішла! — повторив він уголос, зітхаючи.
В ту ж мить щось немов ужалило Раскольникова, враз його наче перевернуло.
— Стривайте, гей! — закричав він вслід усачеві.
Той обернувся.
— Облиште! Що вам? Киньте! Нехай собі потішиться (він показав на франта). Вам який клопіт?
Городовий не розумів і пильно дивився на нього. Раскольников засміявся.
— Е-ех! — промовив служивий, махнувши рукою, і пішов слідом за франтом і за дівчиною, певно вважаючи Раскольникова або за божевільного, або за щось ще гірше.
«Двадцять копійок мої забрав,— злісно сказав Раскольников, залишившись один. — Ну хай і з того теж візьме та й відпустить із ним дівчинку, на тому і скінчиться... І чого я вплутався тут допомагати? Та чи мені ж допомагати комусь? Чи маю я право? Та хай вони поковтають один одного живцем, — мені що? І як я смів віддати ці двадцять копійок. Хіба вони мої?»
Незважаючи на ці дивні слова, йому зробилося дуже тяжко. Він сів на залишену лаву. Думки не держалися купи... Та й взагалі тяжко йому було думати в ту хвилину про будь-що. Він би хотів зовсім забутися, все забути, потім прокинутись і почати зовсім заново...
«Сердешна дівчинка! — сказав він, подивившись на спустілий край лави. — Прийде до пам’яті, поплаче, потім мати дізнається... Спочатку ляпасів надає, а потім висіче, боляче і з ганьбою, може й прожене... А не прожене, однаково пронюхають Дар’ї Францівни, і почне швендяти моя дівчинка туди й сюди. А там невдовзі лікарня (і це завжди у тих, які в матерів живуть дуже чесних і потай від них погулюють), ну а далі... а далі знову лікарня... вино... шинки... і ще лікарня... років через два-три каліка, а всього й прожила дев’ятнадцять або вісімнадцять років од сили... Хіба я не бачив таких? А як вони такими ставали? Та отак всі й ставали... Тьху! А нехай! Це, кажуть, так і повинно бути. Якийсь процент, кажуть, повинен йти щороку... кудись... до чорта, мабуть, щоб інших освіжати і їм не перешкоджати. Процент![1-62] А чудні, справді, у них ці слівця: вони такі заспокійливі, наукові. Сказано: процент, отже, і тривожитись нема чого. От коли б якесь інше слово, ну, тоді... було б, може, не так спокійно... А що, коли й Дунечка якось у процент потрапить! Коли не в той, то в інший?..
А куди ж я йду? — подумав він зненацька. — Дивно. Адже я чогось ішов. Як листа читати закінчив, так і пішов... На Ва-сильєвський острів, до Разуміхіна я йшов, он куди, тепер... пригадав. Але навіщо ж, одначе? І яким чином думка йти до Разуміхіна впала мені в голову саме тепер? Чудно як!»
1-62