Похоловши і погано вже себе тямлячи, відчинив він двері в контору. Цього разу тут було дуже мало людей, стояв якийсь двірник та ще якийсь простий чоловік. Сторож і не виглядав з-за своєї перегородки. Раскольников пройшов у другу кімнату. «Може, ще можна буде і не говорити», — майнула думка. Якийсь чоловік з писарів контори, в цивільному сюртуку, готувався щось писати біля бюро. В другому кутку сідав до стола ще один писар. Замєтова не було. Никодима Хомича, звичайно, теж не було.
— Нікого немає? — спитав Раскольников, звертаючись до чоловіка біля бюро.
— А вам кого?
— Чи ба-а! Ані чутки чувати, ані видом видати, а руський дух... як це там у казці... забув! М-моє ш-шанування! — пролунав раптом знайомий голос.
Раскольников затремтів. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов із третьої кімнати. «Це сама доля, — подумав Раскольников, — чого він тут? »
— До нас? Яким побитом? — весело вигукував Ілля Петрович. (Він був, видно, в чудовому і навіть трошечки збудженому настрої.) — Коли в якійсь справі, то ще рано завітали. Я сам випадково... А втім, чим можу. Я, знаєте... як? як? Даруйте...
— Раскольников.
— Ну що ви: Раскольников! Та невже ви могли подумати, що я забув! Ви вже, будь ласка, не вважайте мене за такого... Родіон Ро... Ро... Родіонович, адже так, здається?
— Родіон Романович.
— А так, а так! Родіон Романович, Родіон Романович. От це ж я й питаю. Навіть не раз розпитував, як ви там. Щиро скажу, з того часу я дуже шкодував, що ми так тоді з вами... мені потім пояснили... я дізнався, що молодий літератор і навіть учений... і, сказати б, перші кроки... Господи! Та хто ж з літераторів і вчених з самого початку не робив оригінальних кроків! Я і дружина моя — ми обоє поважаємо літературу, а що вже дружина, то страх як!.. Літературу і мистецтво! Аби благородство було, а всього іншого можна здобути талантами, знанням, розумом, генієм! Капелюх — ну що, наприклад, таке капелюх? Капелюх — це тільки покришка, я його у Ціммермана куплю, а того, що під капелюхом ховається і капелюхом прикрито, того вже я ні за які гроші не куплю!.. Я, знаєте, хотів навіть до вас іти, щоб пробачитись, та думав, може, ви... Одначе як же це я навіть і не питаю: ви справді в якійсь справі? До вас, кажуть, рідні приїхали?
— Еге ж, мати й сестра.
— Мав навіть честь і щастя бачити вашу сестру, — освічена і прекрасна особа. Скажу вам, я пошкодував, що ми тоді з вами так погарячилися. Казус! А що я на вас тоді, з приводу вашої непритомності, таким поглядом глянув, — то потім воно якнайкраще з’ясувалося! Бузувірство і фанатизм! Розумію ваше обурення. Може, з приводу прибуття родини квартиру міняєте?
— Ні-ні, я тільки так... Я зайшов спитати... Я думав, що знайду тут Замєтова.
— А так! Ви ж заприятелювали; чув, аякже. Ну, Замєтова у нас уже немає, — не застали. Еге ж, втратили ми Олександра Григоровича! З учорашнього дня немає вже його в нас; перейшов... і, йдучи, з усіма навіть посварився... так якось неввічливо навіть... Легковажний хлопчисько, правду казати; а надії подавав; та от, що з ним вдієш, з блискучим юнацтвом нашим! Іспит, чи що, якийсь складати хоче, адже у нас же тільки б побазікати та пофанфаронити, на тому іспит і кінчиться. Це ж не те, що, наприклад, ви або там пан Разуміхін, ваш друг! Ваша кар’єра — вчена частина, і вас уже не зіб’ють невдачі! Вам усі ці радощі життя, можна сказати, — nihil est,[*] аскет, монах, пустельник!., для вас книга, перо за вухом, учені дослідження — он де ваш дух! Я сам деякою мірою... записки Лівінґстона, може, читали?[6-28]
— Ні.
— А я читав. Та тепер дуже багато їх, нігілістів, розвелося; ну та воно й зрозуміло; часи ж які, я вас питаю? А проте я з вами... адже ви ж, напевне, не нігіліст! Кажіть одверто, одверто!
— Н-ні...
— Ні, знаєте, ви вже зі мною одверто, ви не бійтесь, кажіть, наче самому собі! Одна річ служба, інша річ... ви думали, я хотів сказати: дружба, ба ні, не вгадали! Не дружба, а почуття громадянина і людини, почуття гуманності і любові до Всевишнього. Я хоч і офіційна особа, і на роботі, але громадянина і людину я завжди відчувати в собі повинен і усвідомлювати... Ви ось згадали про Замєтова. Замєтов, він хіба що бешкет учинити на французький манір десь у непристойному місці, за склянкою шампанського або донського здатний, — он що таке ваш Замєтов! А я, може, сказати б, згорів через свою відданість і високі почуття і, крім того, маю певну вагу, чин, обіймаю посаду! Одружений і маю дітей. Виконую обов’язок громадянина і людини, а він хто, я вас питаю? Ставлюсь я до вас як до людини, облагородженої освітою. От ще цих повитух надміру розвелося.[6-29]
6-28
6-29