Раскольников звів запитливо брови. В його свідомості слова Іллі Петровича, який, мабуть, недавно встав з-за столу, лунали і сипалися, як порожні звуки. Але деякі з них він все ж таки трохи розумів; він дивився запитливо, не відаючи, чим все це кінчиться.
— Я кажу про цих стрижених дівок, — говорив далі балакучий Ілля Петрович, — я прозвав їх повитухами і вважаю, що назва ця дуже влучна. Хе-хе! Лізуть в академію, анатомії вчаться; ну скажіть, от я захворію, то чи покличу я дівицю лікувати себе? Хе-хе!
Ілля Петрович реготав, цілком задоволений своїми дотепами.
— Воно, правда, жадоба освіти невтримна; але ж просвітився, і досить. Навіщо ж зловживати? Навіщо ж ображати благородних осіб, як це робить отой негідник Замєтов? За що він мене образив, я вас питаю? Он ще скільки цих самогубств пішло, — ви цього уявити собі не можете. Отак проживає останні гроші і вбиває самого себе. Дівчиська, юнаки, старі теж... Он ще сьогодні вранці повідомлено про якогось пана, що недавно приїхав. Ниле Павловичу, чуєте, Ниле Павловичу! як його, джентльмена того, про якого повідомили оце, що застрелився десь на Петербурзькій?
— Свидригайлов, — сипло і байдуже відповів хтось із другої кімнати.
Раскольников здригнувся.
— Свидригайлов! Свидригайлов застрелився! — скрикнув він.
— Як! Ви знаєте Свидригайлова?
— Еге ж... знаю... Він недавно приїхав...
— А так, недавно приїхав, дружину поховав, людина зовсім безшабашна, і раптом застрелився, і так скандально, що уявити не можна... залишив у своєму записнику кілька слів, що вмирає при здоровому розумі і просить нікого не винуватити в його смерті. Цей гроші, кажуть, мав. А ви звідки його знаєте?
— Я... знайомий... моя сестра жила в них у домі гувернанткою...
— Он що... То ви нам, виходить, можете про нього розповісти. А ви і не підозрівали?
— Я його вчора бачив... він пив вино... я нічого не знав.
Раскольников відчував, що на нього мовби щось упало і придушило його.
— Ви знову начебто зблідли. У нас тут таке важке повітря...
— Еге ж, мені вже пора, — пробурмотів Раскольников, — пробачте, потурбував...
— О, будь ласка, скільки завгодно! приємність зробили, і я радий сказати...
Ілля Петрович навіть руку простягнув.
— Я хотів тільки... я до Замєтова...
— Розумію, розумію, і зробили нам приємність.
— Я... дуже радий... до побачення... — усміхався Раскольников.
Він вийшов; він хитався. В голові йому паморочилось. Він не відчував, чи стоїть ще на ногах. Він став спускатися сходами, тримаючись правою рукою за стіну. Йому здалося, що якийсь двірник, з книжкою під пахвою, штовхнув його, підіймаючись у контору назустріч йому; що якийсь песик заливався-гавкотів десь у нижньому поверсі і що якась жінка кинула в песика качалкою і нагримала. Він спустився вниз і вийшов на подвір’я. Тут, біля виходу, стояла бліда, вся помертвіла Соня і дико, дико на нього подивилась. Він спинився перед нею. Щось болюче і змучене відбилося на її обличчі, щось розпачливе. Вона сплеснула руками. Потворна, розгублена усмішка видавилась на його устах. Він постояв, усміхнувся і повернув назад, знову в контору.
Ілля Петрович уже сидів і переглядав свої папери. Перед ним стояв той самий чоловік, який штовхнув тоді Раскольникова, підіймаючись сходами.
— А-а-а! Ви знову! Залишили щось?.. Та що з вами?
Раскольников із зблідлими губами, дивлячись прямо перед собою, тихо наблизився до нього, підійшов до самого стола, сперся на нього рукою, хотів щось сказати, але не міг; вихоплювались тільки якісь невиразні звуки.
— Вам недобре, стілець! Ось, прошу, сядьте! Води!
Раскольников сів, але не зводив очей з обличчя вельми неприємно здивованого Іллі Петровича. Обидва якийсь час дивились один на одного і чекали. Принесли води.
— Це я... — почав було Раскольников.
— Випийте води.
Раскольников відвів рукою воду і тихо, спроквола, але виразно проказав:
— Це я вбив тоді стару чиновницю і сестру її Лизавету сокирою і пограбував.
Ілля Петрович розкрив рота. Звідусіль збігалися цікаві.
Раскольников повторив своє зізнання...
ЕПІЛОГ
I
Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; у місті фортеця, у фортеці тюрма.[E-01] В тюрмі вже дев’ять місяців відбуває кару зсильнокаторжний другого розряду,[E-02] Родіон Раскольников. Від того дня, як він скоїв злочин, минуло півтора року.
E-01
E-02