Але невтішний висновок могли зробити Дуня та її чоловік з цих відомостей, особливо спочатку. Соня раз у раз повідомляла, що він завжди похмурий, мовчазний і навіть майже нітрохи не цікавиться тим, що вона розповідає йому щоразу з їхніх листів: що він питає іноді про матір; і коли вона, побачивши, що він уже сам угадує правду, сказала йому, нарешті, про її смерть, то, на подив їй, навіть і звістка про смерть матері на нього начебто не дуже сильно вплинула, принаймні так здалося їй на перший погляд. Вона повідомляла, між іншим, що хоч він, як видно, дуже заглиблений у самого себе і від усіх мовби замкнувся, — до нового життя свого він поставився дуже прямо і просто; що він ясно розуміє своє становище, не сподівається для себе нічого кращого, не має ніяких легковажних надій (що цілком зрозуміло в його стані) і нічому майже не дивується в новій обстановці, яка оточує його, так мало схожій на будь-що колишнє. Повідомила вона, що здоров’я його задовільне. Він ходить на роботи, від яких не ухиляється і на які не напрошується. До їжі майже байдужий, а їжа ця, крім неділь і свят, така погана, що, нарешті, він охоче взяв від неї, Соні, трохи грошей, щоб пити щодня чай; щодо всього іншого просив її не турбуватись, запевняючи, що всі ці турботи про нього викликають у нього тільки досаду. Далі Соня повідомляла, що живе він у тюрмі разом з усіма, які там казарми всередині, вона не бачила, але гадає, що там тісно, брудно і нездорово; що спить він на нарах, стелячи собі повстину, і що нічого не хоче собі придбати. Але живе він так грубо і бідно зовсім не через те, що поклав це собі наперед, умисно, а так, просто від того, що не виявляє будь-якої зацікавленості у поліпшенні своєї долі. Соня одверто писала, що він, особливо спочатку, не тільки не цікавився її відвідинами, але навіть наче вони викликали в нього незадоволення і він був мовчазний і навіть грубий з нею, але що зрештою ці побачення перейшли у нього в звичку і навіть мало не в потребу, так що він дуже навіть журився, коли вона кілька днів хворіла і не могла навідуватись до нього. Зустрічається ж вона з ним у свята біля тюремних воріт або в кордегардії,[E-04] куди його викликають до неї на кілька хвилин; а в будні — на роботах, куди вона заходить до нього, чи в майстернях або в цегельнях, а то й у сараях на березі Іртиша. Про себе Соня повідомляла, що їй пощастило завести в місті навіть деякі знайомства і заступників; що вона шиє, і через те, що в місті немає порядної кравчихи, то стала в багатьох сім’ях навіть потрібною; не згадувала тільки, що через неї і Раскольников здобув заступництво у начальства, що йому почали полегшувати роботи тощо. Нарешті, прийшла звістка (Дуня навіть помітила деяке особливе хвилювання і тривогу в її останніх листах), що він усіх цурається, що в тюрмі каторжні його не полюбили; що він цілісінькі дні мовчить і стає дуже блідим. Раптом, з останнім листом, прийшла звістка, що він захворів дуже серйозно і лежить у шпиталі, в арештантській палаті...
II
Він хворів уже давно; та не муки каторжного життя, не робота, не харчі, не брита голова, не латаний одяг зламали його: о! хіба він боявся тих мук і тих знущань! Навпаки, він навіть радий був роботі: знесилившись на ній фізично, він принаймні здобував собі кілька годин спокійного сну. І що важила для нього їжа — ці пісні щі з тарганами? Студентом бувши, він часто і того не бачив. Одяг тепер мав теплий і пристосований до його способу життя. Кайданів на собі він майже не відчував. То чи соромитись йому було своєї бритої голови і короткої куртки? І перед ким? Перед Сонею? Соня сама боялася його, то чи перед нею було соромитись?
Але ж ні. Він соромився навіть і Соні, яку мучив за це своїм зневажливим і грубим поводженням. Та не бритої голови і кайданів він соромився: дуже вже була вражена його гордість; він і захворів через свою уражену гордість. О, який би він був щасливий, коли б сам міг обвинуватити себе! Він би стерпів тоді все, навіть сором і ганьбу. Але він суворо судив себе, і озлоблене сумління його не знайшло ніякої особливо страшної провини в його минулому, крім хіба звичайного промаху, який з кожним може статись. Він соромився саме того, що він, Раскольников, пропав так безоглядно, безнадійно, по-дурному безглуздо, з якогось присуду сліпої долі, і мусить смиритись і упокоритись перед «безглуздям» якогось присуду, щоб хоч трохи заспокоїтись.