— Отака шкапина та повезе!
— Та ти, Миколко, при своєму розумі: таку кобилчину в он якого воза запріг!
— А їй, буланій, десь певно, вже років із двадцять буде, братця!
— Сідай, усіх довезу! — знову кричить Миколка, першим скануючи на воза, бере віжки і стає на передку на весь зріст. — Гнідим кудись Матвій поїхав,— кричить він з воза, — а кобилчина оця, людоньки, тільки серце моє крає: отак, здається, і вбив би, дурно хліб їсть. Кажу, сідай! Навскач пущу! Навскач піде! — І він бере в руки батіг, з насолодою готуючись шмагати булану.
— Та сідай, чого там! — регочуть у натовпі.— Чуєш, навскач піде!
— Вона навскач уже, мабуть, років з десять не бігала.
— Побіжить!
— Не шкодуй, братця, бери кожний батога, готуй!
— Ай справді! Бий її!
Всі лізуть на Миколчин віз з реготом і жартами. Налізло чоловік із шість, і ще можна сісти. Беруть із собою якусь жінку, гладку й рум’яну. Вона в кумачах,[1-64] у кичці[1-65] з бісером, на ногах коти,[1-66] лускає горіхи і посміюється. Навколо в юрбі теж сміються, та й справді, як не сміятись: така ледача кобилчина та таку вагу навскач повезе! Два парубки на возі зразу ж беруть по батогу, щоб допомагати Миколці. Лунає: «но!», шкапина смикає з усієї сили, але не те що навскач, а навіть і з місця насилу зрушує. Тільки дрібно переступає ногами, крекче і присідає від ударів трьох батогів, що сипляться на неї, мов горох. Сміх на возі і в натовпі посилюється, але Миколка сердиться і в люті шмагає кобилчину частіше, наче й справді вірить, що вона піде навскач.
— Пусти й мене, братця! — кричить з юрби якийсь парубок, що й собі розласувався.
— Сідай! Усі сідай! — горлає Миколка. — Всіх повезе. Зашмагаю.— І шмагає, й шмагає, і від озвіріння вже й не знає, чим і бити.
— Татусю, татусю,— кричить хлопчик батькові,— татусю, що вони роблять! Татусю, бідну конячку б’ють!
— Ходімо, ходімо,— каже батько,— п’яні, бешкетують, дурні, ходімо, не дивись! — і хоче вести його далі, але він виривається з батькових рук і, не тямлячи себе, біжить до конячки. Але вже бідній конячці погано. Вона задихається, стає на якусь мить, знову смикає, мало не падає.
— Бий до смерті! — репетує Миколка,— на те пішлося. Зашмагаю!
— Та чи на тобі хреста немає, чи що, навіжений! — кричить якийсь дідок з натовпу.
— Чи то ж видано, щоб така шкапина отаку вагу везла, — додає інший.
— Заганяєш! — кричить третій.
— Не руш! Моє добро! Що хочу, те й роблю. Сідай ще хто! Всі сідай! Хочу, щоб доконче навскач пішла!..
Зненацька регіт вибухає залпом і вкриває все: кобилчина не знесла такого биття і з безсилля почала хвицатися. Навіть дідок не витримав і усміхнувся. І справді: така ледача кобилчина, а ще й брикається.
Два парубки з натовпу дістають ще по батогу і біжать до конячини бити її з боків. Кожний біжить зі свого боку.
— По морді її, по очах шмагай, по очах! — викрикує Миколка.
— Пісню, братця! — гукає хтось з воза, і всі на возі підхоплюють. Розлягається розгульна пісня, з присвистом брязкотить бубон. Гладка жінка на возі лускає горіхи й осміхається.
...Він біжить біля конячини, він забігає наперед, він бачить, як її шмагають по очах, по самісіньких очах! Він плаче. Серце в нього завмирає, ллються сльози. Один з парубків зачіпає батогом по його обличчю; він не відчуває, він ламає руки, кричить, кидається до діда з сивою бородою, який, дивлячись на все це, осудливо похитує головою. Якась жінка бере його за руку і хоче кудись вести: але він виривається і знову біжить до конячки. Та вже зовсім знесилена, але ще раз починає хвицатись.
— Стривай, проклята! — скрикує розлючений Миколка. Він відкидає батіг, нахиляється і витягає з воза довгу і товсту голоблю, бере її за кінець в обидві руки і з силою замахується на булану.
1-65