— Так-от... знову, в тій самій справі... — говорив Раскольников далі, трохи збентежено і дивуючись недовірливості старої.
«А втім, може, вона і завжди така, та я того разу не помітив », — подумав він із неприємним почуттям.
Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала, пропускаючи гостя вперед:
— Пройдіть, голубе мій.
Невелика кімната, в яку ввійшов юнак, — з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими занавісками на вікнах, — була тієї хвилини яскраво освітлена призахідним сонцем. «І тоді, виходить, сонце світитиме так само!..» — немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і він бистрим поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам’ятати розташування. Але в кімнаті не було нічого особливого. З меблів тут були лише диван з величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет із дзеркальцем у простінку, стільці попід стінами — все дуже старе і з жовтого дерева, та дві-три дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок із птахами в руках, — от і все. В кутку перед невеличкою іконою горіла лампада. Все було дуже чисте: і меблі, і підлога аж блищали. «Лизаветина робота», — подумав юнак. І порошинки не можна було знайти в усій квартирі. «Це в лютих і старих удовиць буває така чистота», — і далі міркував про себе Раскольников і з цікавістю скосив око на ситцеву занавіску перед дверима в другу малесеньку кімнатку, де стояли ліжко і комод старої і куди він ще й разу не заглядав. Уся квартира складалася з цих двох кімнат.
— Чого вам треба? — суворо спитала стара, ввійшовши в кімнату і як до того стаючи прямо перед ним, щоб дивитися йому просто в обличчя.
— Заставу приніс, ось! — І він витяг з кишені старий плоский срібний годинник. На звороті його кришечки був зображений глобус. Ланцюжок був сталевий.
— Але ж і попередній заставі вже строк. Ще позавчора місяць минув.
— Я вам проценти ще за місяць сплачу, почекайте.
— А це вже як я схочу, голубе, чекати чи річ вашу тепер-таки продати.
— А чи багато ж за годинника, Альоно Іванівно?
— Та з дешевиною ходиш, голубе, нічого, либонь, не вартий. За перстеник вам минулого разу два білетики[1-11] дала, а воно он і новий купити у ювеліра за півтора карбованця можна.
— Та карбованців хоч з чотири дайте, я викуплю, годинник батьків. Я незабаром гроші одержу.
— Півтора карбованця, і процент наперед. Отак.
— Півтора карбованця! — скрикнув юнак.
— Як хочете. — І стара подала йому назад годинника. Юнак узяв його і так розсердився, що хотів був уже піти, але зараз же схаменувся, згадавши, що йти більше нікуди і що він прийшов не тільки задля цього.
— Давайте! — сказав він грубо.
Стара полізла в кишеню по ключі і пішла в другу кімнату за завіску. Юнак, залишившись серед кімнати сам, з цікавістю прислухався і міркував. Було чути, як вона відімкнула комод. «Мабуть, верхню шухляду, — роздумував він.— Ключі вона, виходить, у правій кишені носить... Усі на одній в’язці на сталевому кільці... І там один ключ є, втроє більший від усіх, із зубчастою борідкою, звичайно не від комода... Значить, є ще якась шкатулка або скринька... Оце й цікаво. Від скриньок здебільшого такі ключі... А втім, яка підлота усе це...»
Стара повернулася.
— Ось маєте, голубе: коли по гривенику на місяць з карбованця, то за півтора карбованця належить із вас п’ятнадцять копійок, за місяць вперед. Та за два попередніх карбованці з вас ще належить вперед, якщо лічити так само, двадцять копійок. Ось беріть.
— Як! То тепер уже карбованець п’ятнадцять копійок!
— Еге ж.
Юнак не став сперечатись і взяв гроші. Він дивився на стару і не квапився йти, немовби іще хотів щось сказати чи зробити, але наче не знав, що саме...
— Я вам, Альоно Іванівно, мабуть, цими днями, ще одну річ принесу... срібну... гарну... цигарницю одну... от тільки як у приятеля заберу...— Він збентежився і замовк.
— Ну тоді й будемо говорити, голубе.
— Прощайте... А ви все дома самі сидите, сестриці немає? — спитав він скільки міг невимушено, виходячи в прихожу.
— А вам яке до неї, голубе, діло?
— Та нічого особливого. Я так спитав. А ви вже зараз... Прощайте, Альоно Іванівно!
Раскольников вийшов остаточно збентежений. Збентеження це дедалі зростало. Спускаючись вниз, він кілька раз навіть зупинявся, немовби чимсь зненацька вражений. І, нарешті, вже на вулиці вигукнув:
«О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я... ні, це нісенітниця, це безглуздя! — додав він рішуче. — І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць... »