Він трохи підвівся, нахилився вперед і відщепнув двері.
Кімната його була така маленька, що можна було зняти защіпку, не встаючи з ліжка.
Так і є: стоять двірник і Настя.
Настя якось дивно його оглянула. Він визивно і розпачливо глянув на двірника. Той мовчки простягнув йому сірого, складеного вдвоє папірця, запечатаного пляшковим сургучем.
— Повістка з контори, — сказав він, подаючи папірця.
— З якої контори?..
— В поліцію, значить, кличуть, у контору. Звісно, яка контора.
— В поліцію!.. Чого?..
— А мені звідки знати. Кличуть, то йди. — Він пильно подивився на юнака, озирнувся навколо і повернувся, щоб іти.
— Либонь, зовсім занедужав? — зауважила Настя, не зводячи з нього очей. Двірник теж на мить обернув голову.— З учорашнього дня в жару, — додала вона.
Він не відповів і тримав в руках папірця, не розпечатуючи.
— Та вже не вставай,— вела далі Настя, розжалобившись і побачивши, що він спускає з дивана ноги.— Хворий, то й не йди, не згорить. Що це у тебе в руках?
Він подивився: в правій руці у нього відрізані шматки бахроми, шкарпетка і клапті видраної кишені. Так і спав з ними. Потім уже, думаючи про все це, згадав він, що й прокидаючись у жару, міцно-міцно стискував усе це в руці і так знову засинав.
— Ач, лахміття якогось назбирав і спить з ним, наче зі скарбом... — І Настя зайшлася своїм хворобливо-нервовим сміхом. Миттю впхнув він усе під шинель і втупився в неї очима. Хоч і не міг він у ту мить як слід розмірковувати, але відчував, що з людиною не так поводитимуться, коли прийдуть її забирати. «Але ж... поліція? »
— Чаю б випив? Хочеш, чи як? Принесу, лишилося...
— Ні... я піду, я зараз піду,— бурмотів він, зводячись на ноги.
— Та ти ж і зі сходів не зійдеш.
— Піду...
— Ну, як хочеш.
Вона вийшла слідом за двірником. Зараз же кинувся він до світла оглядати шкарпетку і бахрому: «Плями є, та не так вже й помітно; все забруднилося, затерлось і вже вицвіло. Хто не знає наперед — нічого не розбере. Настя, виходить, нічого не могла помітити здалека, хвалити Бога!» Тоді з трепетом розпечатав він повістку і почав читати; довго читав він і нарешті зрозумів. Це була звичайнісінька повістка з кварталу, треба було з’явитися сьогодні, о пів на десяту, в контору квартального наглядача.[2-01]
«Та що ж це таке? Ніяких я справ сам по собі не маю з поліцією! І чому саме сьогодні? — думав він з болісним здивуванням. — Господи, та швидше б уже!» Він було став на коліна молитись, але навіть сам засміявся, — не з молитви, а з себе. Поквапливо почав одягатись. «Пропаду так пропаду, байдуже! Шкарпетку надіти! — спало йому раптом на думку,— ще більше затреться в пилу, і сліди зникнуть». Та тільки він надів, зараз же і зірвав її з огидою і жахом. Зірвав, але, згадавши, що іншої немає, взяв і надів знову — і знову засміявся. «Все це умовно, все відносно, все самі тільки форми, — подумав він мигцем, самим тільки краєчком думки, а сам трусився усім тілом, — адже от і надів! Адже закінчив тим, що надів!» Сміх, проте, зараз же змінився розпачем. «Ні, не під силу...» — подумалося йому. Ноги його дрижали. «Від страху», — пробурмотів він сам собі. Голова паморочилася і боліла від жару. «Це хитрість! Це вони хочуть заманити мене хитрістю і раптом збити на всьому», — думав він далі, виходячи на сходи. «Погано те, що я майже в маренні... я можу ляпнути якусь дурницю... »
На сходах він згадав, що залишає всі речі так, у дірці під шпалерами,— «тут, чого доброго, навмисно без нього обшук», — згадав і спинився. Але такий відчай і такий, якщо можна так сказати, цинізм загибелі раптом охопили його, що він махнув рукою і пішов далі.
«Тільки б швидше!..»
На вулиці знову була нестерпна спека, хоч би крапля дощу за всі ці дні. Знову курява, цегла й вапно, знову сморід із крамничок і пивниць, знову щохвилини п’яні, чухонці-рознощики[2-02] і напіврозвалені прольотки візників. Сонце яскраво блиснуло йому в очі, так що боляче стало дивитись, і в голові зовсім запаморочилось, — звичайне відчуття людини, коли її морозить, а вона ясного сонячного дня вийшла раптом на вулицю.
Дійшовши до повороту на вчорашню вулицю, він з тяжкою тривогою заглянув у неї, на той будинок... і зразу ж відвів очі.
«Якщо спитають, я, може, і скажу», — подумав він, підходячи до контори.
Контора була від нього за чверть версти. Вона тільки що переїхала в нове приміщення, в новий будинок, на четвертий поверх. У старому приміщенні він був колись випадково, але дуже давно. Ввійшовши у ворота, він побачив праворуч сходи, якими спускався чоловік із книгою в руках: «двірник, певно; значить, тут і є контора», — і він став сходити вгору навмання. Питати ні в кого ні про що не хотів.
2-01
...
2-02