— Тобі чого? — крикнув він, певно дивуючись, що такий обірванець і не думає знічуватись під його грізним оком.
— Викликали... за повісткою... — ледве відповів Раскольников.
— Це в справі про стягнення з них грошей, зі студента,— заквапився письмоводитель, відриваючись від паперів. — Ось, — і він передав Раскольникову зошит, показавши там місце, — читайте!
«Грошей? Яких грошей? — думав Раскольников, — але... отже, вже напевно не mel» І він здригнувся з радості. Йому враз стало зовсім, зовсім легко. Наче тягар з плечей спав.
— А о якій годині вам з’явитись написано, шановдобродь? — вигукнув поручик, не знати з чого щодалі більше ображаючись, — вам пишуть о дев’ятій, а тепер уже дванадцята година!
— Мені принесли тільки чверть години тому, — голосно і через плече відповів Раскольников, який теж зненацька і несподівано для себе розсердився, навіть відчуваючи в цьому деяке задоволення. — І того досить, що я, хворий, в гарячці, прийшов!
— А ви не кричіть тут!
— Я й не кричу, а дуже рівно говорю, а це ви на мене кричите, а я студент і кричати на себе не дозволю.
Помічник так скипів, що в першу мить навіть нічого не міг вимовити, і тільки якісь бризки вилітали з його вуст. Він схопився з місця.
— Мо-о-о-вчать! Ви в присутствії.[2-05] Прошу не гр-р-ру-біянити!
— Та й ви в присутствії! — вигукнув Раскольников, — і мало того, що кричите, ще й цигарку палите, отже, всім нам неповагу чините. — Проказавши це, Раскольников відчув невимовну насолоду.
Письмоводитель з усмішкою дивився на них. Запальний поручик був, видно, спантеличений.
— Це не ваше діло! — прокричав він, нарешті, якось неприродно голосно, — а от дайте-но відзив, якого від вас вимагають. Покажіть-но йому, Олександре Григоровичу. Скарги на вас! Грошей не сплачуєте! Ач який сокіл вилетів ясний!
Але Раскольников уже не слухав і жадібно схопив папір, шукаючи мерщій розгадки. Прочитав раз, удруге, і не зрозумів.
— Це що ж таке? — спитав він письмоводителя.
— Це гроші з вас за позиковим листом вимагають, стягнення. Ви повинні або сплатити з усіма витратами, пенею тощо, або дати писаний відзив, коли зможете сплатити, а разом з тим і зобов’язання не виїжджати, поки борг не сплатите, із столиці і не продавати та не утаювати свого майна. А позикодавець вільний спродати ваше майно, а з вами учинити, як велить закон.
— Та я... нікому не винен!
— Це вже нас не обходить. А до нас ось надійшов для стягнення прострочений і законно опротестований позиковий лист на сто п’ятнадцять карбованців, який ви видали вдові, колезькій асесорші Зарніциній, дев’ять місяців тому, і від удови Зарніциної перейшов сплатою до надвірного радника Чебарова; ми й пропонуємо вам дати відзив із цього приводу.
— Та вона ж моя хазяйка?
— Ну то що ж, що хазяйка?
Письмоводитель дивився на нього з поблажливо-співчутливою усмішкою, а разом з тим і з деяким торжеством, як на новака, що його ще тільки починають обстрілювати: «А що, мовляв, як ти себе тепер почуваєш?» Але яке, яке було йому тепер діло до позикового листа, до стягнення! Чи варте це тепер хоч якоїсь тривоги, хоч якоїсь навіть уваги! Він стояв, читав, слухав, відповідав і навіть сам запитував, але все це машинально. Торжество самозбереження, врятування від гнітючої небезпеки, — ось що сповнювало в цю мить усе його єство, без передбачення, без аналізу, без подальших загадувань і відгадувань, без сумнівів і без запитань. Це була мить повної, щирої, чисто тваринної радості. Але саме в цю хвилину в конторі вибухнуло щось подібне до грому з блискавкою. Поручик, все ще приголомшений тим, як зухвало з ним розмовляли, весь палаючи гнівом і, очевидно, маючи на думці підтримати уражену амбіцію, напустився на бідолашну «пишну даму», яка позирала на нього з безглуздою усмішкою, відколи він увійшов.
— А ти, така-сяка ще й отака, — гримнув він раптом на все горло (траурна дама вже пішла), — у тебе там що минулої ночі скоїлось? га? Знову скандал, дебош на всю вулицю вчиняєш. Знову бійка й пиятика. В арештний дім закортіло! Адже я тобі вже говорив, я вже попереджав тебе десять раз, що водинадцяте не подарую. А ти знову, знову, така-сяка ти й отака!
Навіть папір випав з рук Раскольникова, і він дико дивився на пишну даму, яку так безцеремонно шпетили, але скоро, проте, зміркував, у чому річ, і зараз же вся ця історія почала йому навіть дуже подобатись. Він слухав із задоволенням, так навіть, що хотілося реготати, реготати, реготати... Всі нерви його так і стрибали.