— Ілля Петрович! — почав було письмоводитель обережно, але спинився, щоб трохи виждати, бо роздратованого поручика не можна було вгамувати інакше, як тримаючи за руки, це він уже знав з досвіду.
А щодо пишної дами, то спочатку вона так і затремтіла від грому й блискавки; але дивна річ: чим довше і чим крутіше лаявся поручик, тим вигляд її ставав люб’язнішим, тим чарівнішою робилася її усмішка, звернена до грізного поручика. Вона тупцювала на місці і безперервно присідала, з нетерпінням вичікуючи, коли ж нарешті і їй дадуть змогу вкинути слово, і дочекалася.
— Ніякий шум і бійка в мене не був, пане капітен, — наче горох розсипали, заторохтіла вона раптом жваво по-російськи, але з сильним німецьким акцентом, — і ніякий, ніякий шкандаль, а вони прийшов п’ян, і це я все розповій, пане капітен, а я не винен... у мене благородний дім, пане капітен, і благородне поводжень, пане капітен, і я завжди, завжди сама не хочив ніякий шкандаль. А вони зовсім прийшов п’ян і потім знову три фляшки замовив, а потім сам підняв ноги і став ногом фортеп’ян грав, і це зовсім недобре в благородний дім, і він ганц фортеп’ян ламав і зовсім, зовсім тут немає ніякий манір, а я сказав. А він фляшка взяв і почав усіх ззаду фляшкою штовхав. І тут як я став, швидко двірник кликав і Карль прийшов, він узяв Карль і око побив, і Генрієт теж око побив, а мені п’ять раз щоку бив. І це так неделікатно в благородний дім, пане капітен, і я кричав. А він на канав вікно одчиняв і почав у вікно, як маленький швиня, вищав, і це страм. І як можна у вікно на вулиць як маленький швиня, вищав? Фуй-фуй-фуй! І Карль ззаду його за фрак од вікна тягнув і тут, це правда, пане капітен, йому зайн рок подрав. І тоді він кричав, що йому п’ятнадцять карбованець ман мус штраф платив. І я сама, пане капітен, п’ять карбованець йому зайн рок платив. І це неблагородний гість, пане капітен, і всякий шкандаль робив! Я, говорив, на вас великий сатир гедрюкт[2-06] буде, бо я в усіх газет можу про вас усе писав.
— З писак, значить?
— Так, пане капітен, і який же це неблагородний гість, пане капітан, коли в благородний дім...
— Ну-ну-ну! Годі! Я вже тобі говорив, говорив, я ж тобі говорив...
— Ілля Петрович! — знову значуще промовив письмоводитель.
Поручик швидко глянув на нього; письмоводитель злегка хитнув головою.
— ...Так от же тобі, шановна Лавізо Іванівно, останнє моє слово, і це вже справді востаннє, — вів далі поручик. — Якщо у тебе ще хоч раз у твоєму благородному домі зчиниться скандал, то я тебе саму на цугундер,[2-07] як ото високим штилем кажуть. Чула? Так літератор, писака, п’ять карбованців у «благородному домі » за фалду взяв? Он вони які, письменники! — і він метнув зневажливий погляд на Раскольникова. — Позавчора в трактирі теж історія: пообідав, а платить не хоче, «я, мовляв, вас у сатирі за те опишу». На пароплаві теж один такий, на тому тижні, поважне сімейство статського радника, дружину і дочку найпаскуднішими словами обізвав. З кондитерської недавно в шию одного виштовхали. От вони які, писаки, літератори, студенти, глашатаї... тьху! А ти забирайся! Я ось сам до тебе загляну... тоді стережись! Чула?
Луїза Іванівна з гарячковою люб’язністю кинулася присідати на всі боки і, присідаючи, дозадкувала до дверей, але в дверях наштовхнулася спиною на поважного офіцера з щирим виразом на свіжому обличчі і з чудовими, дуже густими білявими баками. Це був сам Никодим Хомич, квартальний наглядач. Луїза Іванівна поспішила присісти мало не до самої підлоги і часто, дрібно ступаючи й підстрибуючи, вилетіла з контори.
— Знову грім і блискавка, знову буря, смерч, ураган! — ласкаво і дружелюбно звернувся Никодим Хомич до Іллі Петровича, — знову розтривожили серце, знову закипів! Ще на сходах чув.
— Та що там! — з благородною недбалістю промовив Ілля Петрович (і навіть не що там, а якось: «Та-а щьо тем!»), переходячи з якимись паперами до іншого стола і на ходу картинно в такт крокам поводячи плечима: якою ногою ступив, туди й плече, — ось маєте: пан письменник, тобто студент, колишній студент, грошей не платить, векселів надавав, квартиру не звільняє, без кінця на них ідуть скарги, а туди ж образитись зволили, що я цигарку при них палив! Самі п-п-підлоту чинять, а ось, будь ласка, гляньте на них: ось вони які є в найпривабнішому вигляді!
— Бідність не порок, друже, ну та що там! Звісно, порох, не міг образи знести. Ви за що-небудь, певно, на нього образились і самі не здержались, — говорив Никодим Хомич, люб’язно звертаючись до Раскольникова, — та це ви даремно: най-бла-го-о-ор-род-ніша, я вам скажу, людина, але порох, порох! Спалахнув, скипів, згорів — і край! І все минуло! І в результаті саме тільки золоте серце! Його і в полку прозвали: «поручик-порох »...
2-06
...
2-07
...