Письмоводитель почав диктувати йому форму звичайного в такому випадку відзиву, тобто сплатити не можу, обіцяю ось тоді (коли-небудь), з міста не виїду, майна ні продавати, ні дарувати не буду тощо.
— Та ви писати не можете, у вас перо з рук падає, — зауважив письмоводитель, з цікавістю придивляючись до Раскольникова. — Ви хворі?
— Так... у голові паморочиться... кажіть далі!
— Та все, підпишіться.
Письмоводитель взяв у нього папір і повернувся до інших.
Раскольников віддав перо, але замість підвестися й піти поклав обидва лікті на стіл і стиснув руками голову. Наче цвях йому вбивали в тім’я. Дивна думка спала йому раптом: встати зараз, підійти до Никодима Хомича і розповісти йому все про вчорашнє, все до останньої дрібниці, потім піти разом із ним на квартиру і показати їм, де сховано речі в кутку, в дірці. Потяг був такий сильний, що він уже підвівся з місця, щоб здійснити свій намір. «Чи не подумати ще хоч хвилину? — майнуло в голові.— Ні, краще не роздумуючи, і геть тягар із плечей!» Але раптом він спинився, мов прикипів до місця: Никодим Хомич захоплено щось говорив Іллі Петровичу, і до нього долинули слова:
— Бути того не може, обох звільнять. По-перше, все суперечить, дивіться: навіщо їм двірника кликати, коли б це вони вчинили? На себе доносити, чи як? Чи хитруючи? Ні, це було б занадто хитро! І, нарешті, студента Пестрякова бачили коло самих воріт обидва двірники і міщанка в ту саме мить, коли він заходив: він ішов із трьома приятелями і розстався з ними коло самісіньких воріт, і де живе вона у двірників розпитував, ще коли приятелі не пішли. Чи ж буде такий розпитувати, де живе, коли з таким наміром ішов? А Кох, так той, перш ніж до старої заходити, внизу у срібляра півгодини сидів і рівно за чверть до восьмої від нього нагору до старої пішов. Тепер обміркуйте...
— Але дозвольте, як же у них така суперечність сталася: самі запевняють, що стукали і що двері були замкнені, а через три хвилини, коли з двірником прийшли, виявляється, що двері відімкнені?
— В тому й штука: вбивця неодмінно там сидів і замкнувся на засув; і неодмінно б його там заскочили, коли б Кох не зробив дурниці, не пішов сам за двірником. А він саме в оцей проміжок і встиг спуститися сходами і прошмигнути повз них як-небудь. Кох обома руками хрестився: «Коли б я там, каже, лишився, він би вискочив і мене вбив сокирою». Російський молебень хоче відправити, хе-хе!..
— А вбивцю ніхто не бачив?
— Та де ж тут побачити? Будинок — Ноїв ковчег,[2-08] — зауважив письмоводитель, який прислухався зі свого місця.
— Справа ясна, справа ясна! — переконано повторив Никодим Хомич.
— Ні, справа дуже неясна, — скріпив Ілля Петрович.
Раскольников взяв свого капелюха і попрямував до дверей, але до дверей не дійшов...
Коли він опритомнів, то побачив, що сидить на стільці, що його підтримує справа якийсь чоловік, що зліва стоїть другий чоловік і тримає жовту склянку з жовтою водою, і що Никодим Хомич стоїть перед ним і пильно дивиться на нього; він підвівся зі стільця.
— Що це, ви хворі? — досить різко спитав Никодим Хомич.
— Вони ще як підписувалися, то ледве пером водили,— зауважив письмоводитель, сідаючи на своє місце і беручись знову до паперів.
— А давно ви хворі? — гукнув Ілля Петрович зі свого місця, так само перебираючи папери. Він, звичайно, теж розглядав хворого, коли той знепритомнів, але зразу ж відійшов, скоро той прийшов до пам’яті.
— З учорашнього...— пробурмотів у відповідь Раскольников.
— А вчора з дому виходили?
— Виходив.
— Хворий?
— Хворий.
— О якій годині?
— О восьмій годині вечора.
— А куди, дозвольте спитати?
2-08