Він спинився раптом, коли вийшов на набережну Малої Неви, на Васильєвському острові, біля мосту. «Отут він живе, в цьому будинку, — подумав він.— Що це, та либонь я до Разуміхіна сам прийшов! Знову та сама історія, що й тоді... А дуже одначе цікаво: спеціально я прийшов чи просто так, ішов, та сюди й потрапив? Все одно, сказав я... позавчора... що до нього після того другого дня піду, то що ж, і піду. Начебто я вже і не можу тепер зайти...»
Він піднявся до Разуміхіна на п’ятий поверх.
Той був дома, у своїй комірчині, якраз працював, писав, і сам відчинив йому. Вони не зустрічалися місяців з чотири. Разуміхін сидів у халаті, що вже майже цілком перетворився на лахміття, в туфлях на босу ногу, скуйовджений, неголений і невмитий. На обличчі його відбилось здивування.
— Що з тобою? — закричав він, оглядаючи з голови до ніг товариша, потім помовчав і присвиснув.
— Невже так погано? Та ти, брат, і мене перевершив,— додав він, дивлячись на лахміття Раскольникова. — Та сідай же, стомився, мабуть! — і коли той звалився на клейончастий турецький диван, що був ще гірший від його власного, Разуміхін збагнув раптом, що гість його хворий.
— Та ти серйозно занедужав, чи знаєш ти це? — Він почав щупати його пульс, Раскольников вирвав руку.
— Не треба, — сказав він,— я прийшов... ось що: у мене уроків ніяких... я хотів... а втім, мені зовсім не потрібні уроки...
— А знаєш що? Адже ти мариш! — зауважив Разуміхін, пильно придивляючись до нього.
— Ні, я не марю... — Раскольников встав з дивана. Йдучи до Разуміхіна, він не подумав про те, що з ним доведеться зійтися віч-на-віч. А тепер досить було однієї миті, щоб він уже переконався, що найменш має зараз бажання сходитись віч-на-віч з будь-ким у цілому світі. Вся лють піднялася в ньому. Він мало не захлинувся від злості на себе самого, скоро переступив поріг Разуміхіна.
— Прощай! — сказав він раптом і рушив до дверей.
— Та ти стривай, стривай, дивак!
— Не треба!.. — ще раз промовив Раскольников, знову вириваючи руку.
— То за яким же чортом ти приходив! Очманів ти, чи що? Адже це... навіть образливо. Я так не пущу.
— Ну, слухай: я прийшов до тебе, бо, крім тебе, нікого не знаю, хто б допоміг... почати... бо ти від усіх їх добріший, тобто розумніший, і обміркувати можеш... А тепер я бачу, що нічого мені не треба, чуєш, зовсім нічого... нічиїх послуг і співчуття... Я сам... один... Ну й годі! Дайте мені спокій!
— Та стривай ти, мацапура! Зовсім здурів! Про мене, зрештою, як хочеш. Уроків і в мене немає, та й наплювати, а є на Товкучому[2-10] книгопродавець Херувимов, це теж своєрідний урок. Я його тепер на п’ять купецьких уроків не проміняю. Він такі виданнячка робить і природничо-наукові книжиці випускає, — та як ще розходяться! Самі заголовки чого варті! От ти завжди твердив, що я дурний, їй-богу, брат, є дурніші за мене! Тепер ідеями теж захопився, сам ані бельмеса не тямить, ну а я, звичайно, заохочую. Отут два з лишком аркуші німецького тексту, як на мене — найбезглуздішого шарлатанства: одним словом, розумують: жінка — людина чи не людина? Ну і, зрозуміло, урочисто доводиться, що людина. Херувимов це по лінії жіночого питання готує;[2-11] я перекладаю: розтягне він ці два з половиною аркуші аркушів на шість, вигадаємо найпишнішу назву на півсторінки і пустимо по полтинику. Піде! За переклад мені по шість карбованців з аркуша, тож за все карбованців п’ятнадцять припаде, і шість карбованців узяв я наперед. Закінчимо це, почнемо про китів перекладати, потім з другої частини «Confessions»[2-12] якісь дуже нудні плітки теж намітили, перекладати будемо; Херувимову хтось сказав, що нібито Руссо — це своєрідний Радищев.[2-13] Я, звичайно, не суперечу, чорт із ним! Ну хочеш другий аркуш «Чи жінка — людина?» перекладати? Коли хочеш, то бери зараз текст, пера бери, папір — все це од видавця — і бери три карбованці, бо я за весь переклад наперед узяв, за перший і другий аркуш, то, виходить, три карбованці прямо на твою пайку й припадуть. А закінчиш аркуш — ще три карбованчики одержиш. Та ще ось що, будь ласка, за послугу якусь не вважай з мого боку. Навпаки, скоро ти ввійшов, я вже й зміркував, чим ти мені будеш корисний. По-перше, я в орфографії не дуже сильний, а по-друге, в німецькій іноді просто швах, так що все більше сам вигадую і тільки тим і втішаюся, що від цього ще краще виходить... Ну, а хто його знає, може, воно і не краще, а гірше виходить... Береш чи ні?
2-10
...
2-11
...
2-12
...
2-13