Злочин і кара

Раскольников мовчки взяв німецькі аркуші статті, взяв три карбованці і, не сказавши й слова, вийшов. Разуміхін здивовано подивився йому вслід. Але, дійшовши вже до першої лінії, Раскольников раптом повернувся, піднявся знову до Разуміхіна і, поклавши на стіл і німецькі аркуші і три карбованці, знову-таки не кажучи й слова, вийшов.

— Та в тебе біла гарячка, чи що! — заревів, скипівши нарешті, Разуміхін. — Чого ти комедію ламаєш! Навіть мене збив з пантелику... Чого ж ти приходив, коли так, чорт?

— Не треба... перекладів...— пробурмотів Раскольников, уже спускаючись сходами.

— То якого ж тобі біса треба? — закричав згори Разуміхін.

Той мовчки спускався.

— Слухай, ти! Де ти живеш?

Відповіді не було.

— Ну, то й іди собі під три чор-р-рти!..

Але Раскольников уже виходив на вулицю. На Миколаївському мосту[2-14] йому судилося ще раз зовсім опам’ятатися через один дуже неприємний для нього випадок. Його боляче хльоснув батогом по спині кучер якоїсь коляски за те, що він замалим не потрапив під коні, хоч кучер разів зо три чи чотири гукав йому. Удар батога так розлютив його, що він, відскочивши до перил (не знати чому він ішов по самій середині мосту, де їздять, а не ходять), злісно заскреготав і заклацав зубами. Навколо, звичайно, лунав сміх.

— І правильно!

— Пройдисвіт якийсь.

— Звісно, п’яним прикинеться та навмисно і лізе під колеса, а ти за нього відповідай.

— Тим промишляють, добродію, тим промишляють...[2-15]

Але в ту мить, коли він стояв біля перил і все ще безтямно і злісно дивився вслід колясці, потираючи спину, раптом відчув він, що хтось суне йому в руку гроші. Він подивився: немолода купчиха, в хустці і сап’янових черевиках, і з нею дівчина, в капелюшку і з зеленою парасолькою, мабуть, дочка. «Візьми, чоловіче добрий, ради Христа». Він узяв, а вони пішли далі. Грошей двогривеник. З його одягу і зовнішнього вигляду вони, мабуть, вирішили, що це жебрак, справжній випрохувач копійок на вулиці, а цілий двогривеник, певно, тому дали, що отой удар батогом розчулив їх.

Він затиснув двогривеник у руці, пройшов кроків з десять і обернувся обличчям до Неви, в напрямі палацу.[2-16] На небі не було жодної хмаринки, а вода майже голуба, що на Неві трапляється так рідко. Купол собору, який ні з якої точки не вимальовується краще, ніж коли дивитись на нього звідси,[2-17] з мосту, не доходячи кроків із двадцять до каплиці,[2-18] так і сяяв, і крізь чисте повітря можна було виразно розглядіти навіть кожну його прикрасу. Біль від удару ущух, І Раскольников забув про нього; одна неспокійна і не зовсім виразна думка захопила його тепер цілком. Він стояв і дивився вдалину довго й пильно, це місце було йому особливо знайоме. Коли він ходив в університет, то, — здебільшого повертаючись додому, — бувало часто, разів, мабуть, із сто, спинявся саме на цьому ж місці, пильно вдивлявся в цю справді прекрасну панораму і щоразу дивувався з одного невиразного і чудного свого враження. Незрозумілим холодом віяло на нього завжди від цієї чудової панорами, духом німим і глухим сповнена була для нього ця пишна картина... Дивувався він щоразу зі свого похмурого і загадкового враження і відкладав розгадку цього, не довіряючи собі, на майбутнє. Тепер враз згадав він про всі ці колишні свої питання і вагання, і здалося йому, що згадав він тепер про них невипадково. Вже саме те здалося йому химерним і чудним, що він на тому ж таки місці спинився, що й колись, немовби й справді може про те саме думати тепер, що й колись, і тими ж темами й картинами цікавитись, якими цікавився... ще так недавно. Навіть майже смішно йому стало, і водночас стиснуло груди до болю. В якійсь глибині, внизу, десь ледь помітне під ногами, привиділося йому тепер усе це минуле, і колишні думки, і колишні завдання, і колишні теми, і колишні враження, і вся ця панорама, і він сам, і все, все... Здавалося, він злітав кудись угору, і все зникало з очей. Зробивши мимовільний рух рукою, він раптом відчув у кулаці затиснутий двогривеник. Він розтулив кулак, пильно подивився на монету, розмахнувся і кинув її у воду, потім обернувся й рушив додому. Йому здалося, що він неначе ножицями відрізав себе сам від усіх і всього в цю мить.

Він прийшов до себе вже надвечір, отже, ходив загалом годин шість. Де і як ішов назад, нічого він цього не пам’ятав. Роздягтись і весь дрижачи, наче загнаний кінь, він ліг на диван, натягнув на себе шинель і одразу ж задрімав...

2-14

На Миколаївському мосту... — Перший постійний міст через Неву, відкритий 1850 р. Спочатку його було названо Благовіщенським, оскільки він виводив до Благовіщенської площі та Благовіщенської церкви, але після смерті імператора Миколи І в 1855 р. міст дістав назву Миколаївський (з 1918 р. — міст Лейтенанта Шмід-та, від 2007 р. — знову Благовіщенський).

2-15

Тим промишляють... — Тогочасна преса повідомляла про випадки, коли бідняки навмисно кидалися під колеса, аби отримати винагороду за отримані тілесні пошкодження.

2-16

...обличчям до Неви, в напрямі палацу. — Зимового палацу, себто імператорської резиденції.

2-17

...собору, який ні з якої точки не вимальовується краще, ніж коли дивитись на нього звідси... — За свідченням художника М. В. Добужинського, це спостереження є абсолютно точним: саме з середини Миколаївського мосту можна споглядати, як уся маса Ісаакіївського собору розкладається по діагоналі, демонструючи повну симетрію у розташуванні складових частин.

2-18

...не доходячи кроків із двадцять до каплиці... — Мармурова каплиця Миколаївського мосту (всередині був мозаїчний образ св. Миколая, а ззовні — св. Олександра Невського) до наших днів не збереглася.