— Малину, серце, вона візьме в крамничці. Бачиш, Родю, тут без тебе ціла історія сталася. Коли ти так безсовісно утік від мене, не сказавши, де живеш, мене раптом така злість взяла, що вирішив тебе розшукати і покарати. Того ж дня й приступив. Ото я вже попоходив та попорозпитував! Оцю теперішню квартиру я забув, а втім, я її ніколи й не пам’ятав, бо й не знав. Ну, а колишню квартиру,— пам’ятаю тільки, що коло П’яти Рогів,— Харламова будинок. Шукав, шукав я цей будинок Харламова, — а вийшло ж потім, що він зовсім І не Харламова той будинок, а Буха, — як іноді в звуках помиляєшся! Ну я й розсердився. Розсердився та й пішов — що буде, те й буде — на другий день в адресний стіл, і уяви собі: за дві хвилини тебе мені там розшукали. Ти там записаний.
— Записаний!
— Аякже, а от генерала Кобелєва ніяк не могли там при мені розшукати. Та, довго розповідати. Скоро я нагрянув сюди, одразу ж з усіма твоїми справами ознайомився, з усіма, брат, з усіма, все знаю, он і вона бачила: і з Никодимом Хомичем познайомився, і Іллю Петровича мені показували, і з двірником, і з паном Замєтовим, Олександром Григоровичем, письмоводителем у тутешній конторі, і, нарешті, й з Пашенькою, — це вже був вінець; он і вона знає...
— Улестив,— пробурмотіла Настя, лукаво усміхаючись.
— Та ви б у накладочку, Настасіє Никифорівно.
— Ну ти, шалапут! — зненацька вигукнула Настя і пирснула. — Та я ж Петрова, а не Никифорова,— додала вона раптом, коли перестала сміятись.
— Будемо цінувати. Ну так от, брат, щоб зайвого не говорить, я хотів спочатку тут електричний струмінь всюди пустити, так щоб усі забобони в тутешній місцевості враз викорінити, та Пашенька перемогла. Я, брат, зовсім і не сподівався, щоб вона була така... авенантненька...[*] га? Як по-твоєму?
Раскольников мовчав, хоч і на мить не зводив з нього свого стривоженого погляду, і тепер уперто дивився на нього.
— І навіть дуже, — говорив далі Разуміхін, анітрохи не збентежений мовчанкою і немовби підтакуючи вже одержаній відповіді, — і дуже навіть у порядку, з усіх боків.
— Ач, чортяка! — вигукнула знову Настя, якій розмова ця давала, видно, несказанне блаженство.
— Погано, брат, те, що ти з самого початку не зумів взятися як слід. З нею треба було не так. Адже це, так би мовити, зовсім несподіваний характер! Ну, та про характер потім... А тільки як, наприклад, довести до того, щоб вона тобі обіду сміла не присилати? Або, наприклад, цей вексель? Та ти збожеволів, чи що, векселі підписувати! Або, наприклад, ця затія зі шлюбом, коли ще дочка, Наталія Єгорівна, жива була... Я все знаю! Але я бачу, що це делікатна струна і що я йолоп, ти мені даруй. Та до речі про дурість: як ти гадаєш, адже Парасковія Павлівна зовсім, брат, не така дурна, як з першого погляду можна припустити, га?
— Авжеж... — процідив Раскольников, дивлячись убік, але розуміючи, що вигідніше підтримати розмову.
— Хіба ж не так? — вигукнув Разуміхін, певно зрадівши, що йому відповіли,— але ж і не розумна, га? Цілком, цілком несподіваний характер! Я, брат, часом не знаю, що й думати, запевняю тебе... що сорок їй уже є, це певно. Вона каже — тридцять шість, і на це повне право має. Одначе, присягаюся тобі, що суджу про неї більше розумово, за самою метафізикою; тут, брат, у нас така емблема зав’язалася, чисто тобі алгебра! Нічого не розумію! Ну, та все це дурниці, а тільки вона, побачивши, що ти вже не студент, уроків і костюма позбувся і що після смерті дочки їй уже нема чого з тобою родичатися, раптом злякалася, а через те, що ти, з свого боку, відлюдьком почав триматися і колишніх стосунків не підтримував, вона й надумала тебе з квартири прогнати. І давно вже вона це зробити хотіла, та векселя стало шкода. До того ж ти сам запевняв, що матуся заплатить.
— Це я через підлоту свою говорив... Мати в мене сама мало не з торбами ходить... а я брехав, щоб мене на квартирі тримали і... годували, — промовив голосно і виразно Раскольников.
— Та це ти благорозумно. Тільки вся штука в тому, що тут і нагодився пан Чебаров, надвірний радник і ділова людина.
Пашенька без нього нічого б не вигадала, занадто вже соромлива, ну, а ділова людина не соромлива, передусім, звичайно, він поставив запитання: чи є надія, що вдасться одержати гроші за вексельком? Відповідь: авжеж, бо така матуся є, що зі ста двадцяти п’яти карбованців своєї пенсії, хоч сама не їстиме, а вже Роденьку виручить, та й сестриця така є, що за братіка в кабалу піде. Ось на це він і покладався... Чого засовався? Я, брат, тепер усю твою підноготну знаю, недурно ти з Пашенькою занадто щиро розмовляв, коли ще вона родичалася з тобою, а тепер люблячи тебе кажу... Ото ж воно і є: чесна і чутлива людина говорить надто відверто, а ділова людина слухає та їсть, а потім і зовсім проковтне. От і віддала вона цей вексельок тому Чебарову, ніби він їй сплатив, а той формально опротестував, не посоромився. Хотів я йому, коли дізнався про все це, так, для очистки совісті, теж струмінь пустити, та на той час у нас з Пашенькою гармонія вийшла, я і звелів усю цю справу припинити, на самому, отже, початку, поручившись, що ти заплатиш. Я, брат, за тебе поручився, чуєш? Покликали Чебарова, десять карбованців йому в зуби, а папірець назад, і от за честь маю вам його вручити, — на слово вам тепер вірять, — ось, беріть, і надірвав я вже його, як потрібно.